Україна – батьківщина видатного мусульманина XX століття Мухаммада Асада

Україна – батьківщина видатного мусульманина XX століття Мухаммада Асада
«Що більше мені ставали зрозумілими конкретність і практичність ісламського вчення, то більше мене мучило питання, чому ж мусульмани припинили ними користуватися, застосовувати їх у житті», - писав Л. Вайс
20.05.2010
Оцініть статтю: 
(337 оцінки)
editor
Зображення користувача editor.

В українській історії не знайшлося місця для людини, ім’ям якої названо вулиці і площі в багатьох містах світу. Людини, яка ще за життя стала легендою в ісламському світі і нині шанована як один з найбільш авторитетних роз’яснювачів Корану і Великих вчителів. Людини, яка стояла біля витоків створення держави Пакистан.

В Україні ім’я Мохаммада Асада (Леопольд Вайс — справжнє ім’я) практично не відоме або ж відоме небагатьом. Хоч він і вписав своє ім’я у світову історію, народився він на території нашої країни і покинув цей світ уже після проголошення Україною незалежності.

Леопольд Вайс з’явився на світ 12 червня 1900 року у Львові, у сім’ї заможного єврейського адвоката Карла Вайса. Дід Леопольда був чернівецьким рабином — з Садигури, частини Чернівців, розташованої на лівому березі Прута, яка дала світові велику кількість авторитетних тлумачів Тори. Але Карл Вайс не захотів — всупереч родовій традиції — ставати священнослужителем. Він обрав собі професію адвоката.

Але маленький Леопольд — не без впливу діда — захоплюється не юриспруденцією, а саме вивченням Тори і Талмуда. У 13-річному віці він вільно орієнтується в Танасі, веде дискусії про спірні місця у Мішні і Гемарі (напевно, найбільш складних елементах Талмуда). Дід навчав онука по-старому: він протикав голкою якесь слово в сувої Тори, а Леопольд по пам’яті повинен був сказати, яке слово написано на звороті…

Одночасно Леопольд багато подорожує разом із батьком: Відень і Берлін, поїздки в Альпи, на Північне і Балтійське моря, на Адріатику… Вже у 12-річному віці він пише перші есе, які, проте, містять натяки на серйозний публіцистичний талант. Леопольд вміє помічати деталі й виявляє інтерес до дослідницької діяльності.

Після Першої світової війни, у 1918-му році сім’я Вайсів переїздить до Відня. Леопольд вступає на факультет історії мистецтв Віденського університету. Проте обраний профіль не надто приваблює його. Він веде активне світське життя, доки дозволяють батьківські заощадження. Леопольд — завсідник модних віденських кав’ярень. Кава і вино — його стихія в цей час.

У 1920 році він кидає навчання і їде до Берліна. Обравши професію журналіста, він намагається підкорити столицю Німеччини своїм талантом. Юнацький максималізм довгий час не знаходив гідного втілення. Хлопець був надзвичайно амбіційним і мріяв, що одного разу прокинеться знаменитим… Але на той час йому доводилося працювати репортером в інформаційному агентстві, а також асистентом режисера Фрідріха Вільгельма Мурнау. Зокрема, Вайс працював з Мурнау на зйомках найбільш відомого фільму генія німого кіно — «Носферату. Симфонія жаху» (за романом Брема Стокера «Дракула»).

У кінці 1921 року до Берліна приїжджає дружина Максима Горького, Катерина Пєшкова. Вона навідріз відмовилася давати інтерв’ю, хоча у Європі вже сформувався образ Пєшкової як заступниці політичних жертв червоного терору. Про інтерв’ю з нею мріяли маститі журналісти, але поговорити з легендарною правозахисницею вдалося лише Леопольдові Вайсу. Ніхто не знає, якими шляхами він зміг це зробити. Але про Вайса нарешті заговорили! Він дійсно прокинувся знаменитим!

Навесні 1922-го року Леопольд Вайс отримує листа від свого дядька, Доріана Фейгенбаума, що живе у Єрусалимі. Дядько (один з учнів Фрейда, психіатр-практик однієї з клінік Єрусалима) запропонував племінникові приїхати на Близький Схід і написати серію репортажів з Палестини — для впливової німецької «Франкфуртер Цайтунг». Це могло б зацікавити німецьку і взагалі європейську публіку. У тому ж році Леопольд вирушає до Єрусалиму.

Тут він багато спілкується з місцевим населенням. Мусульмани-араби у нього викликають більше захоплення і поваги, ніж його одновірці-юдеї. Вайс відкрито говорить про це, доводячи до серцевих нападів дядька і викликаючи скандали в ортодоксальному єврейському середовищі. Леопольд Вайс критикує сіонізм як течію, позбавлену моралі й етики, оскільки він не враховував інтересів арабів у так званому Ерец-Ісраель. Він багато дискутує з лідерами сіоністів Хаїмом Вейцманом (згодом першим президентом Держави «Ізраїль») й Авраамом Усишкіним.

У 1923-му році Вайс здійснює другу подорож на Схід. Цього разу за допомогою свого друга-журналіста Якоба Ісраеля де Хаана він здійснює поїздку до Йорданії, де зустрічається з королем Абдаллахом ібн Хусейном — фактичним засновником Йорданії, першим королем з Хашимітської династії, великим прихильником арабо-єврейського примирення на Близькому Сході. У короля були свої погляди на стратегію розвитку арабського світу і Близького Сходу. Він мислив про добросусідство арабів і євреїв у Палестині, про Велику Сирію, яка об’єднає Сирію і Йорданію, про спільну роботу з перетворення Близького Сходу в істотний чинник світової політики. Варто сказати, що пізніше, у 1951 році, король Абдаллах поплатився за свої ідеї. Його убили екстремісти в мечеті аль-Акса у Єрусалимі.

Під впливом короля Йорданії Леопольд Вайс починає вивчати арабську мову і Коран. Поступово він приходить до думки про те, що саме іслам є універсальною і передовою релігією, а юдаїзм — містечково-родовою вірою, далекою від завдань сучасного їй суспільства. При цьому Вайс намагається підкріпити своє захоплення ісламом модною в той час теорією психоаналізу. Чи не вибухова суміш? Публіка вражена! Вайсові пропонують читати лекції в берлінській Академії геополітики.

У цей же час Вайс знайомиться з якоюсь художницею — пристрасною прихильницею Сходу й арабського світу. Вона на 15 років старша за Леопольда, у неї — майже дорослий син від першого шлюбу. Але це — не перешкода для Вайса. Вони створюють сім’ю й у 1926 році дружно переходять в іслам.

Пізніше сам Вайс писав: «Що більше мені ставали зрозумілими конкретність і практичність ісламського вчення, то більше мене мучило питання, чому ж мусульмани припинили ними користуватися, застосовувати їх у житті. Відповідь на це запитання я намагався отримати від багатьох мислячих мусульман, зустрічаючись з ними майже у всіх країнах від Лівійської пустелі до Паміру, від Босфору до Аравійського моря. Цей пошук перетворився для мене на свого роду нав’язливу ідею, що затьмарила всі інші мої інтереси до ісламського світу. Справа доходила, можна сказати, до курйозу: не будучи ще мусульманином, я розмовляв з мусульманами так, ніби захищав іслам від їхньої недбалості і лінощів! Так тривало до тих пір, поки восени 1925 року, у горах Афганістану, один молодий губернатор не сказав мені: „Послухайте, ви ж справжнісінький мусульманин, тільки не розумієте цього!“ Мене вразили його слова, і я не знайшов, що йому відповісти. Але, коли у 1926 році я повернувся до Європи, то зрозумів, що змінився і перетворився на зовсім іншу людину, і прийняття мною ісламу буде єдино логічним, правильним і природним кроком. Ось так я і став мусульманином. Мушу зізнатися, що з тих пір я часто запитую себе: „Чому ж ти прийняв іслам? Що привабило тебе в ньому?“ Скажу чесно: у мене немає чіткої відповіді. Справа тут не в якомусь конкретному вченні, що привернуло мене, а, вочевидь, у всій чудовій, незвичайно чіткій структурі програми морального вчення і практичного життя. Навіть зараз я не можу сказати, який її аспект мені подобається більше. Іслам постає переді мною як досконала робота архітектора. Всі його частини гармонійно продумані, доповнюють і підтримують одна одну; у ньому немає нічого зайвого чи відсутнього, і як наслідок — абсолютна рівновага і всеосяжна будова. Мабуть, відчуття того, що в науці і постулатах ісламу все „на своєму місці“ і справило на мене найбільше враження. Можливо, також, що мною володіли й інші почуття, але сьогодні мені важко їх аналізувати. Зрештою, віра — це справа любові, а любов включає в себе дуже багато складових: наші бажання, нашу самотність, наші високі цілі і прагнення, наші недоліки, нашу силу і нашу слабкість. Іслам прийшов до мене, як грабіжник приходить вночі до будинку, але на відміну від нього, він прийшов, щоб залишитися назавжди».

Леопольд не тільки приймає нову релігію, але й нове ім’я. Відтепер він — Мухаммад Асад! І першою справою новонавернений в іслам здійснює хадж до Мекки. Дорогою до духовного центру всіх мусульман помирає дружина Асада. Він ховає її, відсилає до Берліна пасинка і продовжує подорож на самоті. Вже трохи пізніше, здійснивши хадж, Леопольд вирішує одружитися з донькою одного з арабських шейхів. У цей же час він знайомиться з королем Саудівської Аравії Абд аль-Азізом і якийсь час живе при дворі короля, виконуючи його важливі і секретні доручення.

У 30-ті роки Асад потрапляє в немилість до короля і виїжджає з Саудівської Аравії. Він живе в Індії, примикає до революційного руху, знайомиться з радикалами (Бала Тілак) і помірними діячами на кшталт Махатми Ганді. Врешті-решт допомагає своєму приятелеві Мухаммаду Ікбалю редагувати газету на мові урду (яку Асад вивчив досить швидко і глибоко). Ікбаль — поет і філософ, політичний діяч, провісник держави Пакистан, автор крилатого виразу «політика без релігії — це шлях до тиранії» — дуже вплинув на світогляд Асада. Мухаммад Асад у цей час виступає з політичними заявами, критикує політику Британії щодо Індії, видає англомовне тлумачення Корану; вважається одним з найбільш глибоких знавців ісламу. Це підвищує його авторитет у новому суспільстві.

У роки Другої світової війни Асада як німецького підданого інтернували, проте вже у 1943 році він — на волі. Боротьба з англійським пануванням після Світової війни закінчилася утворенням двох нових держав — Індії і Пакистану.

Фактичним главою нової держави (поки ще в ранзі генерал-губернатора) стає близький друг Асада адвокат Мухаммад Алі Джинна. Він же домагається того, щоб Асад увійшов до уряду Мусульманської ліги — тимчасового керівництва Пакистану. Проте вже через рік Джинна помирає від туберкульозу. Його наступник Ліакат Алі Хан був убитий у 1951 році. Асад відіграє досить важливу роль — його висувають на пост міністра закордонних справ Пакистану. Проте новий генерал-губернатор Ходжа Назімуддін вирішує, що Асада необхідно відправити подалі від Ісламабаду. Як тільки у 1951 році Пакистан офіційно проголошує незалежність, Мухаммад Асад відправляється представником Пакистану при Організації Об’єднаних Націй.

Асад використав трибуну ООН для боротьби з сіонізмом і з Державою «Ізраїль» (хоча є дані, що він неодноразово таємно зустрічався з сіоністами і з офіційними представниками «Ізраїлю»). Він заслужив славу непримиренного ворога євреїв, що було особливо дивно, з огляду на його походження.

У 1954-му Асад у Нью-Йорку знайомиться з молодою дівчиною з польської родини. Він — з дитинства відмінно володіючи польською мовою — вирішує одружитися на новій коханій. Дівчина приймає іслам. Колишня дружина Асада їде до батька у Саудівську Аравію. Це обернулося справжнім скандалом. Крім того, у Пакистані не все було спокійно: східні сепаратисти намагалися відокремитися від Пакистану й утворити державу Бангладеш; чехарда прем’єр-міністрів призвела до того, що отців-засновників поступово відтерли у бік більш молоді прагматики, в Установчих зборах велися дискусії про проект Конституції, а країна готувалася до введення поста президента…

Скандал з третім шлюбом, втрата політичної ваги — все це призвело до того, що Асад добровільно склав з себе обов’язки представника Пакистану при ООН і поїхав до Іспанії. Ще в Нью-Йорку побачили світ його мемуари «Шлях до Мекки», перекладені на цілий ряд мов світу. Вже в Іспанії він пише низку праць про вплив законів шаріату на функціонування держав нового типу. Заслуги Асада були оцінені, і він стає професором Каїрського університету.

Про Асада іноді згадували в СРСР — особливо під час боротьби з сіонізмом в 70-ті роки минулого століття. На нього посилалися як на авторитетне джерело. Але не більше. 20 лютого 1992 року 91-річний Мухаммад Асад — він же Леопольд Вайс — помер в іспанському місті Гренада, у власному будинку, залишаючись до кінця своїх днів особистим ворогом сіонізму і Держави «Ізраїль». Правда, ніхто досі не знає, наскільки щирим у своїй ворожнечі щодо «Ізраїлю» був Асад…

Україна — Батьківщина політика й одного з батьків-засновників Пакистану.

Як не прикро, але Україна — держава, яка забула про те, що саме ця земля є рідною для цієї незвичайної людини… Ім’ям Асада названа одна з центральних площ Відня. Але в Україні немає жодної вулиці, жодного провулка Мухаммада Асада.

Втім, в українській історії це трапляється часто-густо. Чи лише його забуто?

За матеріалами журналу «Профіль»

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь
Якшо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.