«У Львові мусульманки масово скуповують вишиванки: у чому причина» — з таким заголовком на початку листопада вийшов ексклюзивний матеріал на українському сайті Obozrevatel. За два тижні публікація назбирала понад 150 тис. переглядів.
Журналістка видання Дарія Скуб вирішила з’ясувати, чому й для чого мусульманки скуповують по 6–7 вишиванок, навіть не міряючи. Журналістка спілкувалася з представниками львівських магазинів і бутиків, що продають національний одяг — вони підтвердили, що українське національне вбрання справді подобається жінкам із мусульманських країн.
«Іслам в Україні» також звернув увагу на цей матеріал, адже він викликав неабиякий інтерес у читачів. Утім нас здивували деякі висновки й твердження, що містить стаття «Обозревателя».
Так, говорячи про дозволеність будь-якого самовираження в Україні, авторка згадує передусім про яскравий та відвертий одяг, кольорове волосся та пірсинг.
«Але в мусульманських країнах ведеться інакше. Ісламська релігія забороняє жінкам самовиражатися за допомогою одягу з декольте, розрізами та довжиною вище колін. При цьому їхнім канонам відповідає традиційне українське вбрання», — читаємо у статті.
Не порушуючи питання наявних можливостей для самовираження, мусимо зазначити, що іслам справді забороняє жінкам носити на публіці одяг, який показує оголеність жіночого тіла, підкреслює сексуальність: короткі спідниці, декольте. Натомість мусульманки, жінки й дівчата, можуть носити й носять яскравий одяг. Існує думка, що якщо жінка визнає іслам, вона має бути одягнена в чорне або темні кольори. А насправді стиль одягу мусульманок кардинально відрізняється, залежно від країни, де вона живе. Дехто з мусульманок під хусткою мають яскраве волосся, а у вусі по кілька сережок — це не заборонено.
Ми спілкувалися з дівчатами з арабських країн, що цього літа приїжджали до нас в Україну. Вони більше за українок-мусульманок полюбляють самовираження у формі яскравого одягу та яскравого волосся. Щодо волосся — головне, щоб їх не бачили сторонні, натомість демонструвати гарний, яскравий одяг ніхто й ніщо їм не боронить.
Також в оригінальному матеріалі особисті погляди консультантів львівських магазинів подано як сталі факти:
«Їх (мусульманок) найбільше приваблюють сукні. Вони можуть взяти одразу 6–7 нарядів, не приміряючи. Навіть на ціну не дивляться. Тільки питають розмір. Обов'язково має бути довгий одяг білого або яскравого кольору з довгими рукавами. З візерунків найбільше приваблює квітковий».
«Я чула, — каже одна з консультанток, — що вони ходять у такому одязі лише вдома. Їм забороняють традиції носити на вулиці речі з яскравими елементами».
Слід сказати, що мусульманки можуть носити будь-який одяг. Так, згідно з приписами ісламу, одяг має закривати все тіло — крім п’ястей рук і стоп. Чимало мусульманок, навпаки, надають перевагу світлому одягу з яскравими елементами. Традиції деяких мусульманських країн можуть «диктувати» культуру вбрання, але тепер навіть там жінки отримують дедалі більше свободи у своєму виборі. Наприклад, жінки в Саудівській Аравії та в інших країнах Перської затоки останнім часом частіше віддають перевагу яскравим абаям з кольоровою вишивкою та шейлам (хусткам). А в Туреччині дівчата разом із хусткою носять джинси та яскраві сукні-сорочки трохи вище коліна.
«Український традиційний жіночий одяг схожий на ісламське вбрання. Це спостерігається в етностилі. Наприклад, жінки надягають блузки та сорочки з довгими рукавами, спідниці нижче колін та максісукні. Фасон в обох випадках має бути практичним — не сковувати рухів. Що українки, що мусульманки віддають перевагу традиційному одягу з натуральних тканин (бавовна чи льон): такі речі пропускають повітря й дають тілу дихати, завдяки чому немає дискомфорту», — пише журналістка.
Саме протиставлення «ісламське — українське» викликає подив, адже українське — це й ісламське, і християнське, і рідновірське, і належне, можливо, до інших релігій. Сотні українських жінок-мусульманок одягають вишиванки як частину своєї національної культури, і це жодним чином не суперечить їхній релігійній приналежності. До того ж «ісламський одяг» — це не якийсь універсальний стиль, що його дотримуються в Афганістані, Саудівській Аравії, Боснії та Туреччині одночасно. Майже в усіх мусульманських країнах жіночий одяг має власні особливості та традиції. Вони різняться навіть в арабських країнах, що мають певну культурну спільність.
Щодо форм. Справді, жінки, що визнають іслам, обирають одяг, який не підкреслює форми, тобто вибір завжди падає на широкий крій убрання — це одна з вимог ісламу до одягу жінки. Також жінки й дівчата с арабських країн віддають перевагу одягу з натуральних тканин, адже саме такий одяг «рятує» у спеку, звичну для регіону.
Згадавши про різноманітність українських вишиванок, авторка чомусь знову вдається до безпідставних узагальнень:
«У деяких регіонах країни практикують вишивку „білим по білому“, що подобається мусульманським дівчатам. Адже вони не повинні з'являтися на публіці в одязі, декорованому блискучою вишивкою чи яскравими аксесуарами».
Але якщо подивимося на традиційний одяг арабських країн, то побачимо, що блискуча (виконана золотими нитками), яскрава вишивка на сукнях та абаях — must have. Вишивка є традиційним елементом одягу в мусульманських країнах. Поспілкувавшись із мусульманками звідти, можна дізнатися, що саме наявність вишивки — одна з головних причин попиту в них на українські вишиванки. Наша вишиванка, зокрема її елементи, дуже схожі з традиційною вишивкою мусульманських країн, а деякі й зовсім важко відрізнити. Багатьом арабським жінкам українська вишивка нагадує їхню національну вишивку.
До речі, дивує відсутність у матеріалі коментарів від туристок-мусульманок. Як можна дізнатися про причини купівлі людиною певного одягу, якщо не питаєш про це безпосередньо в неї. Як ми зазначали на початку, матеріал «Обозревателя» побудований лише на думках консультантів львівських крамниць та особистих висновках авторки.
«Взагалі дівчата, які сповідують іслам, повинні цінувати виключно свою віру та підкреслювати свою належність до неї. Їхній одяг не повинен бути схожим на вбрання з інших релігій», — пише Дарія Скуб.
Це твердження викликало в нашій редакції бурхливу дискусію. Зауважмо, свою віру цінують послідовники будь-якої релігії, а не лише мусульмани. Щодо «винятків», то іслам закликає цінувати й шанувати інші авраамічні релігії, а християн Коран називає «друзями» мусульман. Звичайно, цікаво було б дізнатися, як, на думку авторки, виглядає «християнське», «юдейське» чи якесь інше вбрання, якщо одяг мусульманок не повинен бути схожий на них. В ісламі нема єдиного традиційного одягу, а є тільки вимоги до вбрання, тому жінки й дівчата, що визнають іслам, мають право носити будь-який одяг, що відповідає цим вимогам.
«І хоча традиційний український одяг — маркер національної ідентичности, це не заважає мусульманкам оновлювати вишиванками власний гардероб», — завершує статтю авторка.
Не раз у матеріалі використано дивне протиставлення «українка — мусульманка». Хочемо зазначити, що послідовницями ісламу, як і будь-якої релігії, можуть бути жінки різних національностей і будь-якого громадянства. Для етнічних українок-мусульманок, вишиванка не екзотика — це елемент рідної культури. Вони живуть в Україні та носять той самий традиційний український одяг, хіба що закриваючи аврат — частини тіла, що не можна оголяти перед сторонніми. Іслам не позбавляє українських мусульманок національної самобутности, і приналежність до цієї релігії не виводить їх поза межі національної спільноти.
Отже, причини популярности вишиванок серед туристок-мусульманок з арабських країн, здається, лежать на поверхні:
- схожість орнаментів і візерунків, їх близькість до орнаментів традиційного арабського одягу;
- відповідність традиційного українського одягу ісламським приписам, зокрема в тому, що стосується довжини та крою.
На завершення
Українки-християнки споконвіку дотримувалися суворих і чітких правил в одязі. Подекуди вони були набагато суворіші, ніж простий припис жінці-мусульманці одягатися скромно й покривати голову хусткою. В Україні спрадавна вважали за страшний гріх і ганьбу заміжній жінці вийти на люди, не покривши голову. До того ж якщо мусульманка вдома може ходити, не покриваючи голову хусткою, то в українських родинах це було неприйнятним. Заміжня українка обов’язково покривалася хусткою чи очіпком, чи наміткою, що була своєрідним оберегом, а ще важливим обрядовим елементом: на весіллі руки молодих зв’язували наміткою, і нею «покривали» молоду — таким чином вона переходила у новий статус заміжньої жінки.
