Муфтій Духовного управління мусульман України «Умма», шейх Саід Ісмагілов в інтерв’ю УНІАН розповів про українських мусульман в окупації, про різницю між мусульманами Західної і Центральної Європи, світовий тренд ісламофобії, антимусульманську політику Кремля і про те, чому Іслам в Росії перебуває під контролем ФСБ.
Ви стали муфтієм 2009 року. Яка ваша місія, в чому суть діяльності муфтія?
Так склалося, що суть посади відрізняється, залежно від країни. Наприклад, в арабських країнах муфтій — це богослов у чистому вигляді, який займається винятково релігійними питаннями. У країнах колишньої Російської імперії релігійна діяльність була об’єднана з управлінською та організаторською. Відповідно до структури духовних управлінь, яка існує вже кілька століть, муфтії не тільки є богословами, але також керують життям мусульман у країні. Вони вирішують організаційні та фінансові питання, призначають імамів, шукають спонсорів для будівництва мечетей, відкриття шкіл, друкування Коранів. У мусульманському світі аналога духовним управлінням просто немає, цими питаннями займаються спеціальні фонди або навіть релігійні міністерства.
Мене обрали муфтієм 25 січня 2009 року. Перші кілька років, до 2012-го, я виконував обов’язки в Києві, але потім переїхав до Донецька опікуватися релігійною діяльністю донецьких мусульман. Справа у тому, що без урахування Криму, де існувало своє духовне управління, саме на Донбасі було найбільше мусульман.
Найбільше — це скільки?
До окупації в Криму було близько 450 тис. мусульман, в основному кримські татари. І приблизно 250 тис. мусульман жили на Донбасі.
Чи є статистика, скільки всього мусульман живе в Україні?
Точної статистики немає. Разом з тимчасово окупованими регіонами десь 1 млн мусульман.
Якусь частину послідовників Ісламу ми втратили через те, що турки-месхетинці переїхали жити до Туреччини. Це група турків, які були депортовані з історичної батьківщини під час сталінського режиму. Після розвалу СРСР більшість з них повернулася не на Кавказ, а в Україну. Коли почався військовий конфлікт на Донбасі, турки-месхетинці звернулися до турецького уряду з проханням прийняти їх в Туреччині. Влада відгукнулася, і ось остання група переселенців повинна була виїхати в серпні-вересні.
Ви — переселенець з Донецька. Як пережили той факт, що потрібно переїхати?
Спочатку вже тут, у Києві, снилася війна. Уві сні я так міцно стискав кулаки, що прокидався вранці, а у мене на долонях залишалися сліди від нігтів. Справа в тому, що до вересня 2014 року я залишався в Донецьку, а жив порівняно недалеко від лінії фронту, аеропорту, Пісок. Щоночі над головою літали ракети з установок «Град», терористи розміщували їх у житлових районах, навіть було видно, де. Це був дуже нервовий період.
Ви покинули місто через переслідування і спроби арешту?
Я був учасником Революції Гідності, всіх проукраїнських мітингів у Донецьку. На той момент ми сподівалися, що потрібно просто показати громадянську позицію і сепаратизм не відбудеться, чекали, коли українські війська увійдуть до Донецька. Після Іловайська стало зрозуміло, що лінія фронту усталилася і просто зайти вже неможливо… Я своїми очима бачив танки на вулицях Донецька. Ось ти їдеш у маршрутці, а її обганяє справжній російський танк з екіпажем на броні, вимагаючи від маршрутки «притиснутися» до узбіччя. Коли останній проукраїнський мітинг в квітні (2014 року — УНІАН) був побитий і розігнаний, представники деяких церков і релігійних організацій почали збиратися на молитовний марафон. І хоча жодних політичних гасел ми не озвучували, всім своїм виглядом демонстрували, що ми за єдність України (тримали прапори, таблички з написами: «Тут моляться за Україну»). Тоді почалися арешти. Священиків заарештовували, тримали «на підвалах», катували. Протестантський пастор Олександр Хомченко був серед них. Коли його випустили, він приїхав до мене в мечеть і сказав, що мені терміново потрібно їхати, інакше теж буду заарештований. На той час я вже вивіз родину з міста. Сам залишався служити в мечеті, виїхавши з дому, де був прописаний. І от за тією старою адресою приїжджали на двох машинах озброєні люди, шукали мене. Вони залишили сусідам телефони, за якими ті повинні були донести, якщо я з’явлюся. Сусіди все повідомили мені, і на маршрутному автобусі я просто поїхав до Маріуполя. До того моменту він уже був звільнений, і хоча на околицях йшли бої, все одно там було вільно і безпечно.
Я завжди жартував, що мріяв бути імамом мечеті на березі моря, але ніколи не міг подумати, що це буде Маріуполь. Десь місяць я там виконував обов’язки імама, сподіваючись, що повернуся в Донецьк, а потім з родиною вирушив до Києва.
Скільки було мечетей в Донецьку до війни? Якщо володієте інформацією, всі вони залишилися цілі?
Практично у кожному великому місті на Донбасі була побудована мечеть, іноді не одна. У Донецьку, наприклад, їх було дві. Зараз в окупації залишилося чотирнадцять мечетей, всі вони продовжують працювати. До війни починали будувати мечеть в Горлівці, вже був проект, але побудувати її так і не вдалося.
У 2015 році з окупованих територій просочувалася інформація, що з’явився «муфтій ДНР». Вам щось відомо про це?
За часів Януковича було зареєстровано так зване Духовне управління мусульман України «Єднання». Під час одного інтерв’ю муфтій цього Духовного управління Рінат Айсін пояснював, що мається на увазі духовне єднання між мусульманами України і Росії. Як тільки почалася окупація, його хтось — або він сам себе — проголосив так званим муфтієм «ДНР», з’являвся на заходах терористів, до Росії їздив, ще в 2014 році об’їжджав мечеті на окупованій території. Зараз про нього менше чутно.
В окупації діє, як ви сказали, чотирнадцять мечетей. Хто з імамів, які залишились, проросійсько налаштований, а хто навпаки, не підтримує окупаційну «владу»?
Я не знаю імамів, крім так званого муфтія «ДНР», які б відкрито виступали на стороні окупантів. Троє були змушені покинути територію, тому що брали участь в різних проукраїнських заходах і засуджували окупантів. Всі інші імами виконують винятково релігійні функції і в політичні питання не втручаються.
Імами мечетей вимушено зайняли безпечну для них позицію: вони не говорять відкрито, що там відбувається, адже це небезпечно, а просто задовольняють релігійні потреби населення.
Як відомо, після анексії Криму в мечетях і будинках кримських татар проходили обшуки. У Донецьку щось подібне було?
Так. Приміщення, яке хабашитський напрям (організація благодійних ісламських проектів — група, заснована в середині 80-х років минулого століття, — УНІАН) використовувало як молитовну кімнату, закрили взагалі. Чому — невідомо. Сама окупаційна влада пояснювала, що це був екстремістський напрям, але, наприклад, в Криму «хабашити» відкрито діють, мають офіційно зареєстроване в Росії управління «Таврійський муфтіят». Тож, думаю, в Донецьку зіграв не релігійний фактор, а щось інше. Однак, оскільки «хабашитський» напрям не належить до традиційних мусульман-сунітів і нам не підпорядковується, ми не знаємо, що там у них відбувається.
Обшук був і в нашій мечеті в Донецьку. Прийшли після п’ятничної молитви, заблокували вихід, перевіряли документи, пройшлися приміщенням.
За моєю інформацією, на окупованій території за кожною мечеттю закріплені куратори від так званих служб безпеки окупаційної влади, які перевіряють, що в них відбувається.
Чи спілкуєтеся з кримським муфтієм у Сімферополі?
Після того, як вони відкрито перейшли на сторону Росії, не спілкуюся.
У Криму триває будівництво Соборної мечеті. Відкрити її планують у п’яту річницю видання указу Путіна про реабілітацію репресованих народів Криму. Як на мене, це більше схоже на знущання, враховуючи, що, за фактом, репресії тривають… Як ви пояснюєте цей хід?
Росія дуже вміло маніпулює інформацією. Ось вони кажуть кримським татарам: «Поки Крим контролювала Україна, вам не дозволяли будувати Соборну мечеть, а ми — дозволили». Це лицемірство і брехня. Всі ті чиновники, які до російської окупації забороняли будівництво, а тепер дозволили — це одні і ті ж особи.
Взагалі в Росії існує державна політика «батога і пряника». Якщо виступати проти російської політики — отримаєте репресії і тюремні терміни — «батіг». А будівництво Соборної мечеті — це «пряник», така собі демонстрація мусульманському населенню, ось, дивіться, як добре, що Росія вас окупувала.
Різні соцопитування показують, що внутрішньо переміщені особи зі Сходу не збираються повертатися додому навіть після деокупації регіону. Про кримських татар такого не скажеш. У чому, на вашу думку, різниця?
Кримські татари були депортовані і більшість з них до цих пір не повернулися на Батьківщину: в Узбекистані, Туреччині, інших країнах проживає набагато більше кримських татар, ніж у Криму. І ті, хто все-таки переїхав на півострів, практично пішли на подвиг! Вони залишили будинки, квартири, якими обзавелися, наприклад, в Узбекистані, куди їх депортували. Кинули все і повернулися, щоб жити у себе на Батьківщині, де також боролися за те, щоб побудувати будинок, отримати прописку. Це була щоденна боротьба проти проросійських чиновників, кримські татари боролися за те, щоб жити на своїй землі, тому і вони, і їхні діти, які бачили цю боротьбу, хочуть туди повернутися, не дивлячись ні на що.
Що стосується Донбасу, я, до речі, вважаю, що багато хто хоче туди повернутися, адже найчастіше люди їхали через відсутність роботи, спокійного мирного життя і перспектив для розвитку. Лише невелика частина поїхала, оскільки їм було небезпечно там залишатися або вони принципово не хотіли підкорятися цій «владі». Саме вони не хочуть повертатися, оскільки просто не знають, як жити серед тих, хто відверто доносив терористам і радів вбивствам проукраїнських активістів.
Плюс повертатися не хочуть прагматичні бізнесмени, які почали справу в інших регіонах. Адже всі чудово розуміють, що територія, яка побувала в окупації, без просто скажених інвестицій на багато років буде в серйозному занепаді.
Я знаю, що Духовне управління мусульман України «Умма» проводило соцдослідження регіонами України, щоб зрозуміти, що люди знають про Іслам і мусульман. Що вас найбільше вразило в його результатах?
Ми двічі проводили. Перше до Революції Гідності, а друге — під час і після неї. Різниця між отриманим результатами була разючою.
До Майдану про мусульман практично нічого не знали, а ставлення до них було або нейтральне, або насторожене. Після Майдану, коли Україна побачила патріотизм кримських татар, ставлення до Ісламу і мусульманам сильно змінилося, стало більш позитивним.
Але ось цього року я ознайомився з дослідженнями Центру Разумкова, які нас здивували і насторожили. Ми ж думали, що в Україні до мусульман добре ставляться, а дослідження показало, що серед представників усіх релігій найбільш негативне ставлення саме до Ісламу.
Як нам потім пояснили соціологи, в основному, негативну роль відіграє загальний світовий тренд ісламофобії. У світі ставлення до Ісламу погіршився через тероризм, ця тема мусолиться в світових ЗМІ і так само подається в Україні. Українці як споживачі інформації сприймають мусульман саме так, як їх показують медіа. При тому, що у нас в Україні ніколи не було мусульманського тероризму.
Тобто українські мусульмани ставляться до ІДІЛ…
… вкрай негативно. Справа у тому, що мусульмани України — це, в основному, або місцеве населення, яке вже досить довго проживає в Україні, або корінний народ, як кримські татари. Вони інтегровані в суспільство, спокійно живуть серед іновірців, разом вчаться і працюють, тому не хотіли б, щоб ті проблеми, які поширює так звана Ісламська держава, потрапили до нас. Нікому з мусульман в Україні не потрібно, щоб тут відбувалися якісь теракти і злочини, нам абсолютно не цікаві гасла, які проголошують терористичні анклави та угруповання.
Розумієте, якби у нас мусульман репресували або дискримінували, тоді серед незадоволених було б підґрунтя для радикальних ідей. У нас же всього цього немає, і бази, до якої могли б апелювати проповідники тероризму, теж немає.
Про який рівень інтеграції українських мусульман можна говорити?
Я б говорив про наближеність до ста відсотків. Розумієте, у нас же фактично немає біженців з арабських країн. Україна не приваблива для емігрантів. По-перше, у нас небагата країна і немає того соціального захисту, як в європейських країнах (ніхто не буде платити допомогу). По-друге, у нас своя війна, тут емігрантові буде нелегко.
За вашими словами, вміння інтегруватися в суспільство — це особливість мусульман Центральної Європи, і цим вони відрізняються від мусульман Західної Європи?
Мусульманським громадам в Англії, Франції чи Німеччини немає і сотні років. В основному, вони потрапили до Європи у ХХ столітті, або ж це були наслідки колоніалізму. Коли колоніальний лад впав, то з країн-колоній люди почали переселятися до країн-метрополій. Наприклад, Франція володіла колонією у Північній Африці — алжирці та марокканці поїхали до Франції. Крім того, в Західну Європу мусульмани продовжують постійно прибувати, і найчастіше як нелегальні емігранти. Вони не можуть законно інтегруватися в суспільство, тому шукають нелегальну роботу і житло, живуть анклавами, створюють закрите суспільство. Втім, це проблема часу, через двісті-триста років, якщо в цих країнах не буде глобальних конфліктів, мусульмани інтегруються.
Що стосується східноєвропейських країн, то тут мусульмани живуть протягом багатьох століть. У балканських країнах — з часів Османської імперії. В Україні, можна говорити, що понад тисячу років. Якщо ж ми візьмемо Польщу, Литву, Білорусь, то туди переселялися татари з Криму на службу польсько-литовським князям e XIV—XV століттях. У цих країнах різні релігійні громади вже дуже багато століть живуть пліч-о-пліч і давно притерлися.
Ви завжди говорите в інтерв’ю, що українське мусульманське суспільство істотно відрізняється від російського, не дивлячись на близькість територій. Чому?
Я вчився в Московському ісламському університеті і досить багато і добре знаю, що там відбувалося. Зараз, звичайно, менше, тому що в Росію не їжджу і з їх релігійними діячами не спілкуюся.
Вся проблема в історії. У Росії завжди була боротьба з мусульманами. Там було дві чеченські війни, вибухи і терористичні акти, які приписувалися мусульманам. У Росії високий рівень нетерпимості, в Москві та інших великих містах повно скінхедів, які вважають своїм обов’язком бити, як вони кажуть, «чорних» — людей неслов’янської зовнішності.
Політика Росії відверто антимусульманська. Мусульман репресують (тільки в одному Ставропольському краї вбито більше 10 імамів), там немає свободи віросповідання. Звичайно, все це породжує у відповідь хвилю ненависті, люди радикалізуються, починають ненавидіти країну і немусульман. Суспільство стає нездоровим.
В Україні ми проскочили ці проблеми. З одного боку, цьому сприяє чинне законодавство. З іншого, менталітет українського суспільства. У Росії ж проблеми будуть тільки збільшуватися, сподіваюся, у нас нічого подібного не буде.
Проте, неприємні ситуації відбуваються і у нас…
На жаль, цього літа у нас було кілька таких прецедентів. У Сумах і Житомирі було два незрозумілих обшуки у мечетях. Коли було свято Курбан-байрам, у Житомирську мечеть для чогось прийшла поліція разом з міграційною службою, щоб перевірити документи у людей, що зібралися на молитву. Я собі не можу уявити, що на Великдень поліція прийде до якогось собору і буде документи перевіряти у прийшлих на літургію.
До речі, для Росії — це нормальна практика. Коли я вчився в Москві, на наш ісламський університет, що знаходиться в Московській соборній мечеті, міліція влаштовувала облави. Мене теж періодично заарештовували і садили в «мавпятник», тому що не було московської прописки. Але у мене був студентський квиток релігійного навчального закладу, тому завжди відпускали, проте це щонайменше принизливо.
Коли ви навчалися в Росії, керівництво країни втручалося у справи університету?
Я встиг туди потрапити в епоху пізнього Єльцина і раннього Путіна, коли рівень прав і свобод в Росії ще був на досить високому рівні. Це був час відносного лібералізму. Тоді мусульмани в Росії мали дуже непогану свободу, пресингу не було, муфтії дозволяли собі не погоджуватися з владою.
Однак вже на останніх курсах, після другої чеченської війни, Норд-Осту почалося активне закручування прав і свобод, зокрема і для мусульман. Занадто вільні мусульманські релігійні діячі почали зміщатися, мусульманське життя почали брати під контроль ФСБ і держава. Не секрет, що вербували студентів релігійних навчальних закладів. Деякі студенти цим пишалися, говорили: «Ось, я офіційно співробітник ФСБ». Для мене це було, звичайно, дико — наступного дня після отримання диплома я виїхав з Росії.
Чи варто розцінювати такі дії з вербуванням як спробу Кремля підім’яти під себе ще одну релігію?
А вже давно підім’яли. Зараз в Росії просто немає непідконтрольних ФСБ священнослужителів.
Востаннє я був у Москві на Міжнародній конференції в 2009 році. У розмові з одним своїм одногрупником, який вже обіймав високий пост у структурі (в Росії вибудувана мусульманська ієрархія не так, як у нас), він мені розповідав таке: всі проповіді, які читаються в російських мечетях, пишуться і перевіряються в Москві, а потім розсилаються по мечетях. Більш того, імам на проповіді повинен читати з листочка тільки те, що йому прислали, а в залі сидить людина з текстом, який перевіряє, чи не сказав він щось зайве від себе. Тобто ще в 2009 році священнослужитель не мав права говорити щось від себе. І мій одногрупник говорив про це з такою гордістю, мовляв, ось як у нас тут все під контролем. Тож Іслам в Росії вже давно під контролем, не меншим, ніж православна церква.
Давайте поговоримо про різні стереотипи і кліше, пов’язані з Ісламом і мусульманами. Наприклад, в Ісламі під час заклику до молитви звучать слова «Аллагу акбар»… Існує стереотип, що так кричать терористи, тож це такий собі «бойовий клич». Як ви оцінюєте рівень негативного впливу саме цього стереотипу на сприйняття мусульман в Україні?
Так, одна справа, коли цей вислів, «Аллагу акбар», який перекладається, як «Аллаг понад усе», читається під час азану (заклик до молитви, — УНІАН), інша справа, коли якийсь чоловік кричить це в натовпі не своїм голосом. На щастя, у нас мало хто себе так поводить. Трапляється, звичайно, але дуже рідко.
Я вважаю таку поведінку в суспільстві неправильною. Ми завжди намагаємося донести мусульманам, що не потрібно лякати людей демонстративною релігійністю. Показуха в Ісламі взагалі заборонена і вважається великим гріхом. Виклик, агресія, нав’язлива демонстрація своєї релігійної позиції не відповідають Ісламу. Але, чесно скажу, не у всіх країнах розділяють такі погляди. Десь демонстративна релігійна позиція вважається мало не благочестям. Наприклад, це дуже поширено на Північному Кавказі.
Я читала про принцип «васатия» — поміркованості, який визначає, крім іншого, толерантне ставлення до інших релігій. Однак дехто вважає, що це вчення робить мусульман слабкими і нездатними захистити свої інтереси. Чи трапляються конфлікти на цьому ґрунті?
Загалом, у нас в Україні конфліктів немає. Можуть бути холодні відносини, наприклад, з послідовниками хабашизму, але це вже внутрішньо конфесійна проблема, намагаємося не виносити сварок із хати.
Принцип «васатия» — це не щось нове. Він притаманний Ісламу з найпершого дня і найпершої проповіді пророка Мухаммада (мир йому!). Всевишній Аллаг говорить у Корані: «І нехай серед вас буде громада поміркованості». Поміркованість як відмова від крайнощів і радикалізму — один з базових принципів Ісламу.
Коли у ХХ столітті частина мусульман почала радикалізовуватися (раніше такого не було, тероризм не притаманний Ісламу) і з’явилися терористичні угруповання, відразу актуалізувався мусульманський рух за проповідування принципу «васатия». Мусульманські вчені-богослови, розуміючи, що є якісь лідери, які закликають до крайнощів, почали закликати до відмови від радикалізму. Таким чином принцип «васатия», який завжди був притаманний Ісламу, став актуальним.
Він не робить мусульман безхребетними, а повинен збалансувати суспільство, щоб не поширювалися ідеї насильства, що суперечать Ісламу.
Ми, на жаль, звикли до формулювання «радикальний Іслам», при цьому ні «радикального буддизму», ні «радикального християнства» немає. Як думаєте, це теж наслідки стереотипів?
Так, це кліше, яке придумали і застосували саме до мусульман. Це маніпуляція і штамп, який поширюється в ЗМІ. Я вважаю, що він неправдивий і несправедливий.
Терористи бувають різного віросповідання. Наприклад, «Російська православна армія» на Донбасі, яка скоює злочини проти інакомислячих і яка вважає, що має бути тільки московське православ’я. Але ніхто ніколи не використовував термін «православний терорист» або «православний екстреміст».
Ще один приклад — зараз здійснюються репресії проти мусульман з боку буддистів в М’янмі, але ніде не використовується термін «буддистські терористи». А до Ісламу, на жаль, цей термін застосовують.
До речі, про М’янму. На початку вересня в Києві пройшов мітинг на підтримку пригноблюваних там мусульман, але був він небагатолюдним. Чому?
За моїми оцінками, на мітинг зібралося кілька сотень людей. Вплинуло кілька факторів. По-перше, організатори повідомили про захід тільки вночі напередодні, а, по-друге, це був робочий день. Найголовніше, що люди все-таки зібралися і звернулися до влади з вимогою зайняти принципову позицію на міжнародній арені.
Якою має бути ця позиція, і чому вона так потрібна?
Коли у нас проблеми, ми постійно апелюємо до світової спільноти. Наприклад, звертаємося до міжнародних інстанцій з усіх питань, які стосуються військового конфлікту в Україні. Більшість країн світу відгукується, відповідно, наша країна теж повинна займати чесну і принципову позицію щодо конфліктних подій в інших.
На жаль, реакція нашої офіційної влади нерідко запізнюється. Тому своєю акцією ми хотіли закликати державних діячів не мовчати, а чесно стати на бік припинення репресій проти мирного населення…
Туреччина, наприклад, зайняла чітку, принципову позицію. Ця країна прийняла найбільше біженців із Сирії та Іраку, недавно Ердоган розмовляв з прем’єр-міністром Бангладеш, попросивши його відкрити кордони для біженців, яких Туреччина готова фінансувати. Тому ця країна популярна в мусульманському світі.
Звичайно, у нас не така блискуча позиція в економіці, але зробити хоч щось було б уже великим кроком. Якби Україна якось допомогла потерпілим, ця новина облетіла б усі мусульманські країни, зігравши величезну роль в її популяризації. Всі говорили б: ось, Україна, немусульманських країна, але настільки щедра і жаліслива.
Повертаючись до теми різноманітних кліше, про які ми говорили вище, що може їх подолати?
Об’єктивність та справедливість. Або ми всіх терористів називаємо відповідно до їх релігійної приналежності, або ми не вказуємо релігійну приналежність.
З іншого боку, проблеми тероризму має побороти саме мусульманське суспільство. Оскільки неможливо, щоб немусульмани перемогли терористів, які виступають з псевдоісламськими гаслами. Мусульманське суспільство повинно саме перехворіти і видавити з себе цю заразу.
У квітні цього року проходив круглий стіл «християнсько-мусульманський діалог», на якому спілкувалися представники різних релігій. А чи існує такий діалог між звичайними людьми, прихильниками різних релігій?
На побутовому рівні це завжди легше і простіше. Сусіди, друзі найчастіше не звертають увагу на різницю в релігійній приналежності. В Україні немає ісламофобії, і в цілому на побутовому рівні ситуація у нас здорова.
А ось на державному рівні над цим потрібно працювати. Адже діалог і взаєморозуміння не народжуються самі собою, потрібно, щоб люди бачили, що ми — з однаковими морально-етичними цінностями. Найкраще для цього — спільні дії християн і мусульман (благодійні, екологічні акції, національні свята). Зараз дуже позитивну роль відіграє спільне капеланство на війні.
Які ще благодійні заходи, крім капеланства, проводить «Умма»?
Опікуємось військовослужбовцями у зоні АТО, роздаємо продукти і речі малозабезпеченим, намагаємося допомагати дитячим будинкам. Кілька сотень мусульманських дітей-сиріт щомісяця отримують допомогу в розмірі двох тисяч гривень.
У нас є волонтерський рух «Мар’ям» — наші жінки, мусульманки, піклуються про сиріт з інвалідністю. Ми періодично годуємо бездомних, так само були акції для біженців з Криму і Донбасу. У Рамадан годуємо одновірців, в свято Курбан-Байрам — роздаємо м’ясо жертовних тварин.
Наскільки я знаю, в Києві є ще мусульманська гімназія «Наше майбутнє»…
Іслам — це релігія, яка в обов’язковому порядку наказує мусульманам вчитися. Перше слово, яке було послано в священному Корані — це слово «читай».
В гімназії є діти-немусульмани?
Так, деякі батьки захотіли віддати своїх дітей в нашу гімназію. Справа в тому, що ми можемо похвалитися дійсно високим рівнем безпеки, до нас наркоторгівці не проникнуть. Батьки знають, що з дитиною точно нічого не станеться. Також у нас дітей годують чистою халяльною їжею, є уроки з морально-етичного виховання.
А уроки Ісламу є?
Це як факультативи.
Тобто для немусульманських дітей не обов’язкові?
У нас навіть мусульманські батьки, якщо не хочуть дитину на якийсь урок віддавати, можуть його туди не водити. В гімназії є факультативні заняття з арабської мови, щоб діти вчилися читати священний Коран, уроки з заучування Корану напам’ять, з мусульманської етики.
Ви читали Біблію?
Так.
Християнам властиво називати себе віруючими, але нехтувати приписами Біблії…
У мусульман така сама ситуація.
Чому наші мусульмани не виконують масово деякі приписи Ісламу, яких ретельно дотримуються мусульмани в арабських країнах?
Радянський союз, який бачив у релігії зло і вважав своїм обов’язком боротися з релігійністю, виховував нерелігійну радянську людину. Тому боротьба з релігією була не тільки проти християн, але і проти мусульман. Мусульманам навіть дісталося більше, тому що після депортації кримських татар вважалося, що в Україні мусульман немає, не було жодної мечеті, все релігійне життя було у підпіллі.
Виростали покоління нерелігійних людей, дуже далеких від дотримання якихось норм, це торкнулося всіх. Багато мусульман не читали Коран, їх потрібно просвіщати, виховувати, це загальна проблема для всього пострадянського простору.
Чи потрібна реформація Ісламу (як це було в християнстві) і чи варто її чекати?
Іслам не потребує реформації. Всі актуальні норми є в ньому з самого початку. На мою думку, наша релігія здатна завжди бути актуальною і сучасною. У ній закладені якості, що дозволяють пристосуватися під будь-який час та умови.
Інша справа, що є консервативні мусульмани, які не хочуть підлаштовуватись до сучасних реалій, а живуть, як у середньовіччі, хоча сам Іслам до цього не закликає. Мусульманин повинен бути сучасним, але зберігати свою релігійну ідентичність.
Чи часто сьогодні в практиці спостерігаєте, коли українці переходять з, наприклад, православ’я в Іслам?
Рідко, у нас немає тенденції до ісламізації. Якщо люди в Україні приймають Іслам, то це поодинокі випадки і найчастіше відбуваються в результаті духовних пошуків. В основному Іслам приймають не релігійні люди, а ті, що були атеїстами або агностиками, несерйозно ставилися до релігійної традиції. Але це не є якоюсь тенденцією.
Чи зобов’язаний мусульманин молитися під час кожного часу молитви? Я просто погано уявляю офісного співробітника, який серед білого дня почне молитися…
Взагалі, це обов’язково. Існує п’ять обов’язкових молитов, вони неважкі і недовгі, за п’ять хвилин цілком можна помолитися. Є офісні працівники, які під час перерви моляться, є ті, що не можуть відволіктися, тоді пропущені молитви виконують після робочої зміни. Молитва потрібна для підтримки зв’язку з Богом, щоб людина почувалася спокійно, благополучно.
На вашу думку, які головні проблеми мусульман в Україні сьогодні?
По-перше, не завжди ми можемо отримати те, на що маємо право згідно із законом. У деяких містах мусульмани потребують будівництва мечетей, така ситуація у нас навіть в Києві. Скільки разів ми зверталися з офіційними листами до міської та обласної влади, просили ділянку землі, на якій зможемо побудувати культову споруду — весь час отримуємо відмови.
По-друге, катастрофічна ситуація з мусульманськими кладовищами. Мусульманам необхідно ховати своїх померлих на окремих секторах. Нам не обов’язково мати окреме кладовище, просимо просто окремий сектор, щоб ми ховали за своїми звичаями. У деяких містах влада дає ділянки відразу на перше прохання, як було в Луцьку, хоча громада мусульман там зовсім маленька. А ось в Києві боремося вже давно. Нам кажуть: «Ваше питання буде розглянуто». Але кладовище, де десятиліттями ховали мусульман, заповнилося, люди вмирають, ховати ніде, а місцева влада не поспішає.
Також існує проблема у мусульманок України. Паспортні столи часто не хочуть приймати фотографії в хустці, хоча на закордонний паспорт дозволяють без проблем.
Ви якось сказали, що «Саід» перекладається, як «щасливий». Ви щасливі?
Так, слава Богу.
Що вас робить щасливим?
Віра. Вона дає мені сенс життя, я вірю, що Бог направляє мене туди, куди йому потрібно і де потрібен я.
Ірина Шевченко
Джерело: УНІАН
