Аміна Окуєва, яку називають «українською Жанною д’Арк», служить в званні лейтенанта батальйону Міністерства внутрішніх справ України «Золоті ворота», також є прес-офіцером Міжнародного миротворчого батальйону імені Джохара Дудаєва.
Аміна − чеченка за походженням, громадянка і патріотка України. Вона брала активну участь у подіях на Майдані. Коли на Сході почалася антитерористична операція, Аміна записалася в добровольчий батальйон «Київ-2». Народилася вона в Одесі:
− Я завжди з гордістю кажу: Україна − моя вітчизна, Одеса − мала батьківщина. Моя мама з Північного Кавказу приїхала до Одеси вчитися. Тут я і з’явилася на світ. Потім ми жили в Москві, там я закінчила школу і вийшла заміж вперше. Але обставини склалися так, що я знову опинилася в Одесі. Фактично втікала з Москви, де в розпал другої чеченської війни «іновірцям» існувати було складно.
− В Одесі я закінчила медичний університет. Працювала хірургом-інтерном. А коли почався Майдан, вирушила до Києва − була лікарем в медичному наметі Євромайдану. Разом з восьмою «афганською сотнею» стояла на вулиці Грушевського. Наш сотник Олег Михнюк недавно загинув в зоні АТО. Багатьох наших хлопців вже немає в живих… Ризикувати життям за гідну справу для правовірного мусульманина є джихадом − збройною боротьбою. Війна з сепаратистами і терористами на сході країни − це мій особистий джихад, − зізналася Аміна в інтерв’ю газеті «Факти».
Окуєва завжди носила хіджаб − мусульманський жіночий одяг, одним з елементів якого є хустка, що закриває волосся. На війні вона змінила його на балаклаву, з якою не розлучається.
− Ношу хіджаб вже майже чотирнадцять років з принципу. Мало хто знає, що саме цей головний убір був приводом для обшуків, затримань, допитів, принижень в Чеченії (так ми називаємо свою Батьківщину, Чеченську Республіку Ічкерія, що проголосила незалежність). З моменту вторгнення туди російських військ пройшло вже 20 років. Але загарбники так само затримують, катують і мучать дівчат у хіджабах. Знущаються, зривають з них одяг…
Російські блогери називають Окуєву «чеченською терористкою». Практично кожен день через Фейсбук і Твіттер вона отримує погрози від «кадирівців», які живуть в Росії, − чеченців, відданих Рамзану Кадирову. Але українську чеченку це не лякає.
− Прихвосні Кадирова повинні розуміти, що у них немає більше ні релігії, ні батьківщини. Вони продали все за гроші вбивць свого народу. За гроші Путіна, такого ж неадекватного, як Кадиров. Тому ми й надалі будемо з ними воювати.
Аміна заміжня за Адамом Осмаєвим, затриманим в 2012 році за те, що нібито готував замах на Путіна, який мав відбутися відразу після березневих виборів президента РФ. Майже три роки Адам провів у в’язниці. Через три доби після звільнення він відбув добровольцем на Схід України, де став бійцем Міжнародного миротворчого батальйону імені Джохара Дудаєва. Після смерті комбата Іси Мунаєва Адам Осмаєв очолив підрозділ.
Сама Аміна в перші дні збройного конфлікту записалася в батальйон «Київ-2» − стала його фельдшером:
− За необхідності береш участь в бою нарівні з усіма — хоч ти фельдшер, хоч кухар. Мені подобається військова справа. Можливо, після закінчення війни я зв’яжу своє життя або з військовою медициною, або поїду в яку-небудь гарячу точку з якимись миротворчими підрозділами. Мені подобається це відчуття, цей адреналін, цей драйв, який буває на фронті, але при цьому я повинна обов’язково розуміти, що ми воюємо за справедливість. Тобто не війна заради війни. Мені важливо розуміти, що ми стоїмо за гідну справу.
Коли Аміну запитують, наскільки складно жінці на війні, вона відповідає:
− На фронті себе почуваєш з колективом єдиним цілим і не відчуваєш особливої різниці. У нас числиться 4 дівчини, але в АТО взяли тільки мене. Просто в батальйони не дуже охоче беруть жінок. Потрібно довести, що ти дійсно цього дуже хочеш, що ти цього гідний і що там принесеш користь. Чоловіки саме з такої точки зору на це дивляться: не дають щось важке робити, не пускають в небезпечні місця. Я з цим борюся. Якщо ви мене сюди взяли, так давайте будемо рівними. Мені цікаво повністю викластися. Я ходила в наряди з рядовими бійцями, ніколи не ухилявся від іншої роботи. Спочатку хлопці намагалися мене від цієї справи відсторонити, коли, наприклад, потрібно було мішки з піском або землею носити. У нас навіть конфлікти з цього приводу були. Але якщо я піднімаю цей мішок, значить, я можу його підняти. А заважати мені виконувати роботу, яку я можу і яку роблять всі, − це неправильно, − впевнена Аміна.
− На війні найболючіше − це загибель хлопців, − ділиться самовіддана войовниця, − Там, на фронті, люди дуже швидко стають близькими-рідними. А у нас в батальйоні досить багато людей, які були побратимами з часів Майдану. За них сильно переживаю. Але мені не властиво ридати або істерику влаштовувати. Глибокі речі я переживаю наодинці з собою, як правило, замикаючись. Я − людина дії, дуже рідко у мене опускаються руки. І якщо це й буває, то максимум на 1–2 дні, коли я просто полежу або посиджу біля комп’ютера, а потім це набридає − і хочеться знову в бій.
Моя глобальна мрія − це щоб всі народи, які знаходяться під гнітом російської імперії, з цієї в’язниці нарешті вирвалися. І щоб змогли будувати своє майбутнє, будучи вільними.
