Фальсифікація історичних документів: Україна та мусульманські держави

І. Рєпін Запорожці пишуть листа турецькому султану
І. Рєпін Запорожці пишуть листа турецькому султану
С. Шапшал - перський генерал
С. Шапшал - перський генерал
І. Рєпін Запорожці пишуть листа турецькому султану
С. Шапшал - перський генерал
13.08.2020
Оцініть статтю: 
(20 оцінки)
Олександр Степа...
Зображення користувача Олександр Степанченко.

Історична наука знає чимало прикладів того, як на догоду власним уявленням про певні події фальсифікатори перекручували джерела, створюючи власні та намагавшися з різним успіхом успішності пускати їх у науковий обіг. Історичні джерелафальсифікували віддавна. Одним із перших таких «документів» був «Константинов дар» — грамота, нібито видана імператором Константином Великим (272–337) римському папі Сильвестрові. Там було написано про передання папі права на Західну Римську імперію.

Насправді грамота сфабрикована у VIII столітті з метою обґрунтувати права римських пап не тільки на релігійну, а й на світську владу над народами Західної Європи. Псевдоісторичне джерело викрив 1440 року італійський учений Лоренцо Валла (1407–1457), написавши трактат «De falso credita et ementita Constantini Donatione declamatio» («Міркування про фальшивість так званого Константинового дару»). У своїй роботі Валла, бувши прекрасним знавцем латини, визначив елементи лексики, не характерні для доби імператора Константина. Крім того, аналіз фактичних даних тексту дозволив знайти суперечності, що не піддаються логічному поясненню. Дослідження, проведене Валлою, стало основою для наукового методу, що дозволив історикам викривати сфабриковані джерела.

Історія України так само багата на різні фальшивки, що інколи створювали з добрими намірами. Чи ненайвідоміша — «Історія Русів», написана в дусі козацьких літописів невідомим автором на початку XIX ст. Разом зі справжніми фактами з історії України, книга рясніє безліччю фантастичних подробиць, не потверджених в інших історичних документах. Уже в XIX столітті більшість серйозних учених сприймали «Історію Русів» як збірку легенд, що мають хіба літературну цінність. Але, як не дивно, навіть у наш час є письменники, журналісти йнавіть історики, що досі розглядають цю книгу як цілком правдивий документ козацької епохи.

Відносини ісламського світу з європейськими державами ніколи не були прості. Надто в XVI–XVII ст., коли Османська імперія була на піку своєї могутности. У цей період у Європі з’являються численні антитурецькі памфлети. У першій половині XVII століття набуває популярности «Легендарне послання турецького султана німецьким володарям і всім християнам». Пізніше виникають численні списки цього памфлету у вигляді «Послання турецького султана» та пародійної відповіді на нього.

Особливо популярними такі «листи» стають в Україні, де спершу «відповідачами» були чигиринські козаки. Пізніше, у XVIII столітті, місце чигиринців зайняли запорожці. З цього моменту з'являються численні варіанти листування турецького султана з запорізькими козаками. 1872 року український історик Микола Костомаров опублікував три різні варіанти листування. Наприкінці тексту він помістив коментар, висловивши сумнів в автентичності цих документів:

«Ось у якому вигляді відома мені відповідь козаків султанові. Важко вирішити, чи справді була така відповідь, чи це вигадка, та в усякому разі [вона] стара, запорізька. Відповідь ця може стосуватисядо часу Мухаммеда IV (царював від 1648 до 1687), що здобув Кам’янець (1672 р.) і Поділля».

Популярним османсько-козацький епістолярний міф став після того, як художник Ілля Рєпін написав знамениту картину «Запорожці пишуть листа турецькому султанові». Картина створена невдовзі після закінчення російсько-турецької війни 1877–1878 року та значною мірою відбивала антитурецькі настрої як в Україні, так і в усій Росії. У наш час «листування запорізьких козаків із султаном» лишається предметом натхнення українських прихильників альтернативної історії.

Ще один приклад фальсифікації історії України, а також Криму — досить стара публікація С. Шапшала «Про перебування Богдана Хмельницького та його сина Тимоша в Криму» в журналі «Вопросы истории» (1955, № 8, с. 144–146). Слід зазначити, що персона самого автора статті привертає навіть більший інтерес, ніж сам матеріал. За словами історика Л. Кая, «виклад біографії Шапшала потребував би написання… цілої книжки про нього та його життєві пригоди. Його життя було ними не бідніше за життя графа Монте-Крісто».

Серая Маркович Шапшал народився в Криму, в Бахчисараї, 1873 року в родині караїмів. Скінчив факультет східних мов Петербурзького університету з дипломом 1-го ступеня і був відрядженийросійським міністерством закордонних справ доПерсії, де став наставником і радником наслідного принца Мохаммеда-Алі. За кілька років Шапшал зробив у Персії блискучу кар’єру, дослужившись до генерала. Повернувшися до Росії, працював перекладачем в МЗС. Був особисто представлений цареві Миколі II й аж до лютневої революції 1917 року підтримував із ним зв’язок.

У 1915 році Шапшала обрали гахамом (головою) Таврійського та Одеського духовного правління караїмів. До кінця 1920 року жив у Криму, покинув його разом із військами генерала Врангеля. У період еміграції Шапшал деякий час жив у Туреччині, а потім перебрався до Польщі, де 1927 року очолив духовне управління караїмів. Перебувавши в Польщі, Шапшал співпрацював одразу з кількома виданнями, де публікував свої не зовсім наукові статті. У них він безпідставно доводив тюркське (хозарське) походження кримських караїмів. Після радянської окупації Литви 1940 року Шапшал, що так і жив уВільнюсі, захистив докторську дисертацію та отримав посаду старшого наукового співробітника Інституту історії Литовської РСР. Бувши на цій посаді, він і написав статтю «Про перебування Богдана Хмельницького та його сина Тимоша в Криму».

В основу свого повідомлення Шапшал поклав виявлений ним запис на полях виданого у Венеції 1528 року караїмського молитовника. У ньому нібито йдеться про перебування в Криму Тимоша Хмельницького як заручника хана та його конфлікт із караїмами, що головним поміж них, за версією Шапшала, був справжній історичний персонаж —козацький полковник Ілляш Караїмович.

Шапшал, ґрунтуючись на прізвища Ілляша, доводив, що козак був виходець із кримських караїмів і весь час підтримував із ними зв’язок на шкоду Війську Запорізькому. Це й стало причиною того, що в травні 1648 року його вбив гетьман Богдан Хмельницький. За Шапшалом, караїми — самостійні політичнігравці, незалежні від волі кримського хана.

Вся «історія» — плід невгамовної фантазії Шапшала. Саму статтю й текст запису в молитовнику вивчив і проаналізував М. Кизилов, що легко зумів довести факт фальсифікації джерела.

Причиною, що спонукала С. Шапшала до фабрикації цього «документа», на думку М. Кизилова, було прагнення «підправити» історію караїмського народу в бік його мілітаризації. Слід зазначити, що Шапшал не раз був помічений у спробах різних містифікацій і перед цим. Досить згадати його статтю з безпідставним твердженням про подорож до Криму1825 року польського поета Адама Міцкевича для таємної зустрічі з караїмами. Але це зовсім інша історія…

Олександр Степанченко

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь
Якшо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.