15 березня 44 року до н. е. правитель Риму Гай Юлій Цезар знаходився у будівлі сенату. Один із сенаторів, Луцій Тіллі Кімвр, звернувся до Цезаря з проханням про помилування для свого брата. Отримавши відмову, він схопив край тоги диктатора. Це послужило сигналом для змовників серед сенаторів, що столи поруч. Вони завдали Цезарю численні удари кинджалами. Від отриманих поранень він помер. Вбивство Юлія Цезаря стало одним із перших актів політичного терору в історії.
У наш час тероризм все частіше пов’язують з ісламською релігією. У ЗМІ укорінився навіть термін «ісламський тероризм». Справедливість такого підходу викликає сумніви, адже історичні факти свідчать про те, що в період суспільно-політичних потрясінь, воєн і революцій тероризм виникає навіть у тих країнах, в яких, здавалося б, для нього не було підґрунтя.
У I столітті н. е. на території Палестини діяли терористичні групи сикаріїв, які вбивали представників римської адміністрації та єврейської знаті, співпрацювали з окупантами. Сикарії боролися за створення незалежної єврейської держави. Їх діяльність створила підґрунтя для початку Першої юдейської війни. Масовий терор, що практикувався сикаріями, не приніс бажаного результату. Римляни відповіли терором на терор, знищивши не тільки саму групу, а й значну частину єврейського народу.
В XI столітті ісмаїлістська секта хашшашинів, більш відома в Європі як ассасіни, створила терористичну державу на території від Персії до Сирії і Лівану. Її творець Ібн Ас-Саббах скасував на захоплених землях закони шаріату й організував безпрецедентний терор, жертвами якого ставали як мусульмани, так і християни. Згідно з істориком Л. Гумільовим, «Саббах був геніальним лиходієм. Він винайшов особливу форму геноциду. Знищувалися тільки талановиті люди: хоробрі еміри, розумні та освічені мулли, побожні пустельники, енергійні хрестоносці і халіфи. Серед жертв ісмаїлітів були Нізам-уль-Мульк, Конрад Монферратський, халіф Мустансір та багато інших. Зате боягузи, дурні, люди, схильні до зради, інтригани і п’яниці відчували себе спокійно. Їм було навіть вигідно, що для них звільнялися вакансії на службовій драбині чи усувалися суперники». Держава хашшашинів була знищена в середині XIII століття під час монгольського завоювання Близького Сходу, а їх оплот, фортеця Аламут, була зруйнована.
Деякі практики хашшашинів у своїй діяльності використовували і військово-релігійні ордени хрестоносців, вони, зокрема, перейняли методи розвідувальної роботи. Крім того, символіка, ритуали посвячення також багато в чому запозичені у прихильників Ібн Ас-Саббаха.
Одним із маловідомих прикладів релігійного тероризму, спрямованого винятково проти мусульман, є організовані християнами пожежі в Каїрі. У 1291 році під ударами єгипетських мамлюків впала Аккра — останній оплот хрестоносців у Палестині. Здавалося, що хрестові походи назавжди залишилися в минулому. Але це було далеко не так. Не минало року, щоб в Римі та інших європейських столицях не починалися розмови про підготовку чергового хрестового походу. Чутки про це регулярно доходили до Каїра — резиденції султана ан-Насір Мухаммада. Масло у вогонь підливав і такий, не дуже приємний для деяких мусульман факт, що в адміністрації султана працювало безліч християн-коптів, які обіймали найвідповідальніші посади.
Крім цього, главою найважливішого міністерства державного майна був Карім ад-Дін, новонавернений мусульманин з коптів. Саме він здійснював фінансово-адміністративну реформу, яка дозволила християнській меншості різко зменшити податковий тягар, тим самим створивши умови для швидкого збагачення. Все разом це створювало умови для невдоволення мусульман. У травні 1321 року ведений підбурювачами натовп розгромив церкву аз-Захра. За свідченням низки істориків, значна частина натовпу перебувала у стані алкогольного сп’яніння. У наступні дні хвиля погромів прокотилася всім Єгиптом.
Султан ан-Насір Мухаммад здійснив низку кроків, щоб зупинити бунтівників, але це йому не вдалося. Він не без підстав підозрював, що організаторами заворушень були його еміри, незадоволені впливом коптів на економічне і політичне життя країни. Розбурхана людська стихія вщухла так само раптово, як і почалася. Однак через усього лише місяць відразу в декількох районах Каїра почалися сильні пожежі. Вітер, що піднявся, не дозволив відразу загасити полум’я, і воно охопило цілі квартали міста.
Ібн ад-Давадарі, згадуючи про цю трагедію, писав: «І прийшли злі дні, і кожен боявся за своє життя і маєтки свої… І стали християни стверджувати, що вогонь цей посланий з небес, уявляючи, ніби це [кара] через руйнування церков їх». Великими зусиллями пожежу здолали, але лише через добу загорівся квартал аз-Захір Бейбарс. Вогонь охопив понад сотні будівель. Щоб зупинити його поширення, мамлюки змушені були знести всі будинки в окрузі. Та тільки-но вдалося погасити цю пожежу, як загорівся будинок еміра Салляра.
Каїром відразу ж поповзли чутки, що пожежі є справою рук людей. Серед можливих винуватців лиха називали християн. Влада вживала безпрецедентні заходи пожежної безпеки, змушуючи жителів викопувати водойми буквально біля кожного будинку. Однак нові осередки пожеж виникали буквально щодня. Жителі міста, вже не криючись, говорили, що паліями є християни. Через п’ять днів після початку пожеж були спіймані три християнина, які під тортурами зізналися в тому, що це вони підпалювали будинки.
Підозрілий султан не повірив в їх провину. Він припускав, що паліїв варто шукати у найближчому оточенні. У той самий день християн випустили на свободу. Однак уже наступного дня було затримано групу ченців, яка, не чекаючи тортур, повідомила про існування таємної християнської організації, що керувала групами терористів. За повідомленням затриманих, весь Каїр був розділений на сектори, в кожному з яких діяли спеціально підготовлені і добре оснащені загони.
За наказом султана спіймані монахи були спалені. Але і після цього пожежі не припинилися. Особливо сильною була пожежа у караван-сараї Турунтай, де зберігалися привезені торговцями запаси олій. Жителям вдалося затримати паліїв, в будинку у яких були знайдені запальні шнури. Під тортурами затримані терористи розкрили всю мережу змовників, до якої були причетні копти-християни, що служили чиновниками в султанській адміністрації, торговці і ченці православного монастиря.
Для організації підпалів терористи використовували нафту, олію та сірку. З цієї суміші вони виготовляли запалювальні бомби з довгими гнітом, які закидали на плоскі дахи каїрських будинків. Владі вдалося заарештувати і стратити більшу частину змовників, але при цьому вони не змогли або не захотіли стримати гнів натовпу, який почав громити будинки християн, що не мали стосунку до змови.
Дії терористів на довгий час призвели до серйозного погіршення відносин між двома релігійними громадами в Єгипті. Що стосується Каїра, то сліди від згарищ, за свідченням істориків, залишалися в місті навіть через сто років після події.
Олександр Степанченко
