Про козацтво існує безліч міфів. Один із найпоширеніших каже, що козацтво виникло як реакція православної людности Східної Європи на «турецько-татарську агресію». Цей міф не має нічого спільного з реаліями тієї доби, бо суперечить головній засаді формування козацтва: служити й боронити. А через те, що козаки були служивим станом, до його складу брали не за етнічним чи релігійним принципом, а за принципом потрібности й корисности кожного індивідума.
Добре відомо, що серед козаків були калмики (буддисти), татари, ногайці та казахи (мусульмани), поляки й чехи (католики), німці (протестанти); чимало було й послідовників язичницьких культів.
Історик В. Вікторин писав: «Багатьох представників іновірців через їхню професійну придатність записували до козацького стану. Астраханський краєзнавець А. Горшков, ґрунтуючись на даних Астраханського обласного архіву, наводить дані про те, що на початку 1900-х років у донські козаки приймали без хрещення та дякувавши [таким чином] за виконану роботу євреїв-музикантів, творців полкових оркестрів».
Процес виникнення та становлення козацтва розтягнутий у часі на кілька століть. Незаперечний факт — те, що територіально козацтво виникло на стику зони розселення тюркських і слов’янських народів, на кордоні землеробської і кочової людности. За перших козаків деякі дослідники вважають берладників, що ще в XII столітті, взаємодіявши з половцями, взяли під контроль територію між Дунаєм і Дністром, що отримала назву Берладь. Уже тоді берладники — селяни-втікачі з князівств Руси — йшли на службу до князів як найманці.
Іпатіївський літопис під 1159 роком повідомляє про війну між галицьким князем Ярославом і його двоюрідним братом Іваном на прізвисько Берладник: «І прийшли до нього численні половці й берладники, що їх зібралося 6000». На короткий час князь Іван Берладник став таким же символом берладників, як пізніше, у XVI столітті, для козаків став князь Дмитро (Байда) Вишневецький.
У другій половині XII століття Берладь була непідконтрольною нікому землею та багато в чому нагадувала Запорізьку Січ пізнього часу. Берладники брали участь не тільки в міжусобних війнах, а й самостійно організовували походи з метою грабунку й наживи. Таким походом було захоплення важливого чорноморського порту Руси — Олешшя, що в пониззі Дніпра, 1161 року.
В XI столітті тюркські племена торків, берендіїв, печенігів тощо створили конфедерацію під назвою «чорні клобуки». Це об’єднання уклало союз із київськими князями, ставши опорою Руси в боротьбі з половцями. Зоною розселення чорних клобуків було Поросся — південь Київського князівства. Цікаво, що саме ці землі згодом стали колискою українського козацтва. Половці, що століттями воювали з Руссю, завдяки міжнаціональним шлюбам, із часом стали невіднятною частиною її політичного пейзажу.
Дослідник Ю. Селезньов пише:
«Найдавніший шлюб із половчанкою — це одруження князя Всеволода Ярославича (князя Переяславського, а згодом великого князя Київського). Відомості про цей шлюб ґрунтуються на праці В. Татищева, що не пояснив джерела свого висновку: „Всеволод I... Дружини: 1) дочка Костянтина Мономаха; 2) Анна, княжна половецька; померла 1111-го. Діти: від першої Володимир II Мономах; від другої Ростислав переяславський...“ Пряма вказівка на матримоніальні зв’язки з половцями зафіксована в джерелах під 1094 р. Тоді був укладений шлюб київського князя Святополка Ізяславича з дочкою половецького князя Тугоркана, що, хрестившися, цілком імовірно, прибрала ім’я Єлена».
Ґрунтуючись на літописних повідомленнях, Ю. Селезньов ідентифікував принаймні 11 шлюбів князів Київської Русі з половчанками. У цих шлюбах народилася 21 дитина — онуки половецьких ханів. Мабуть, найвідомішим шлюбом було одруження князя Данила Галицького на онуці половецького хана Котяна, Анні. У цьому шлюбі народилися діти: Роман, Лев, Мстислав, Шварн. Декому з них довелося зіграти визначну роль у процесі формування Галицько-Волинської держави.
Коли на Русь удерлися монголо-татари, чорні клобуки покинули район Поросся, але їхнє місце займають половці, що не бажали коритися завойовникам. Окремі половецькі загони наймаються на службу до київських і переяславських князів і боронять кордони.
Після загибелі темника Мамая 1381 року його син Мансур разом зі своїми прихильниками переселяється в межиріччя Ворскли й Сули, де засновує незалежне князівство. Одночасно на ці землі починається переселення севрюків — нащадків східнослов’янського племені сіверян. Поступово вони змішуються з мусульманським населенням. 1391 року Мансура вбито в бою з військами еміра Тимура (Тамерлана). Син Мансура Лексада (Олександр) навернувся в православ’я та став васалом великого князя Литовського Вітовта. Імовірно, в цей період відбувається поступова християнізація мусульманської людности князівства.
У XV столітті з’являються повідомлення про існування на південному сході сучасної території України «ординських козаків». Про них згадує кримський хан Менглі I Ґерай у листі до московського князя Івана III 1492 року. Примітно, що саме цей рік уважають за дату народження українського козацтва. Історик козацтва О. Ригельман зазначав, що ординські козаки жили в межиріччі Дніпра й Дону. У XV столітті ординські козаки — служиві люди з досить розмитою етнічною та релігійної належністю. Для литовських та українських князів того періоду важливіше за все була не їхня віра й національність, а їхня відданість, надто в період численних військових кампаній.
Недарма, коли князь Костянтин Острозький захопив у полон велику групу татар, він поселив їх на своїх землях, у районі міста Острог. За своїми функціональними обов’язками острозькі татари мало чим відрізнялися від козаків, водночас вони зберігали свою віру, як головний фундамент ідентичности. Завдяки Ісламу острозькі татари зберігалися як субетнічна група аж до середини XX століття — навіть після того, як вони перестали нести охоронну й вартову служби.
Крім українського козацтва в XVI–XIX ст. виникли й інші формування козацького типу. Найближчим сусідом українських козаків було Донське козацьке військо — перша згадка про нього датована серединою XVI століття. Вона пов’язана з листом ногайського князя Юсуфа до великого князя московського Івана IV Васильовича (Грозного). Юсуф скаржився:
«Холопы твои, некто Сыры-Азман, на Дону в трех и четырех места города поставили, да наших послов и людей наших… забирают, иных до смерти бьют».
Із цього листа можна зробити цілком однозначний висновок, що першим отаманом донських козаків був мусульманин Сари-Азман.
Донське козацтво спершу було багатонаціональною та полірелігійною структурою. Століттями донські козаки підтримували дружні відносини з Запорізькою Січчю. Значна частина козаків була родом з України, чимало серед козаків було й кримських татар, ногайців, черкесів і калмиків. На початку XVII століття ціла група мусульман-ногайців записалася в донське козацтво. 1687 року в околицях міста Новочеркаська вони заснували станицю Татарську, де була своя мечеть. У XIX столітті станиця була однією з найбільших і найзаможніших на Дону. Тепер від неї лишилися чотири вбогі хатини...
Історію мусульманського козацтва ще не написано. Про його роль у долі України, Кримського ханства та Османської імперії можна тільки здогадуватися. Деякі найважливіші документи досі сховані в архівах, і тільки кропітка робота істориків здатна кинути світло на багато невідомих давніше фактів і подій.
Олександр Степанченко
