27 липня 1657 року в Чигирині помер гетьман України Богдан Хмельницький. Уже в жовтні у місті Корсунь була зібрана Козацька рада, на якій тимчасовим гетьманом був обраний Іван Виговський, що був одним із найближчих соратників Хмельницького. Він довгий час очолював Генеральну канцелярію — найефективніший інститут державного управління України того часу, і ставши гетьманом, по суті, усунув від влади малолітнього сина Хмельницького — Юрія.
Виговський взяв курс на розрив відносин з Москвою і на зближення з Польщею і Кримським ханством. 1658 року він підписав з польським урядом Гадяцький договір, згідно з яким Україна входила до складу Речі Посполитої на правах широкої автономії. Проти цієї угоди виступила частина козацької еліти, яку активно підтримала Росія. Почалося повстання, на чолі якого стояли кошовий отаман запорізького козацтва Яків Барабаш та полтавський полковник Мартин Пушкар. Низка конфліктів в Україні призвела до того, що країна занурилася у громадянську війну.
Щоб домогтися підтримки з боку впливових сусідів, Виговський присягнув на вірність Польщі та одночасно Кримському ханству. Влітку 1658 року на території всієї України розгорілися бойові дії. У серпні брат Івана Виговського Данило взяв у облогу Київ, в якому перебував великий гарнізон російської армії. В облозі брав участь загін кримських татар. Кілька разів козаки штурмували місто, яке захищали війська московського боярина Василя Шереметьєва і князя Юрія Барятинського, проте всі їхні спроби прорвати оборону російських військ закінчилися безуспішно.
Зазнавши кілька невдач поспіль, Іван Виговський зважився на політичний маневр, підтвердивши свою присягу на вірність царю. Це дозволило йому виграти час, щоб з’єднатися з військами Польщі і Кримського ханства. У грудні 1658 року армія гетьмана атакувала росіян під Лохвицею і Ромнами. У відповідь в березні 1659-го в Україну вторглася велика московська армія під командуванням князя Олексія Трубецького. Не маючи широкої підтримки серед козацтва і не бажаючи йти на ризик, Трубецькой почав переговори з Виговським, які тривали майже півтора місяця і закінчилися повним провалом.
Після цього, в квітні 1659 року, армія Трубецького взяла в облогу добре укріплене місто Конотоп. Облога тривала аж до червня, а запаси води і продовольства вже закінчувалися. Ніжинський полковник Григорій Гуляницький, що керував обороною міста, писав Виговському: «Уж и силы нашей не стало: такие тяжкие и добро крепкие до нас всякого дня и ночи приступы и добыванья чинят; уже и в ров вкопались, и воду от нас отняли, и место розными промыслы палят огненными ядрами, а мы пороху и пуль не имеем, чем боронитись; также живности у казаков ничего нет, и конми все опали. Смилуйся, смилуйся, добродей, скоро поспеши, и помочь нам давайте… Мы, тут будучи так в тяжкой беде, можем неделю как мочно боронитися, а дале не можем содержатися, будем здатися».
Однак здаватися гарнізону Конотопа не довелося. Їм на допомогу прийшла велика кримськотатарська армія на чолі з ханом Мехмедом IV Гіреєм. Її чисельність перевищувала 30 тис. осіб. Використовуючи традиційну тактику виманювання противника, Мехмед Гірей відправив вперед невеликий загін, яким командував нуреддін-султан Аділь-Гірей. Трубецькой послав проти татар кавалерію під командуванням князя Семена Пожарського. Як і було задумано, Аділь-Гірей розгорнув свій загін і почав стрімко відступати. Основні сили Мехмед Гірея знаходилися в засідці. Коли стомлена переслідуванням болотистою місцевістю російська кіннота вийшла на рівнину, то була атакована одразу з кількох сторін. Війська Пожарського були оточені і розбиті.
У цей час українська армія гетьмана Виговського тільки підходила до Конотопа. В її складі були козацькі полки і невеликий польський загін. Розгром російської кавалерії визначив весь подальший хід бою. Князь Трубецькой кинув у бій корпус Григорія Ромодановського, який захищав переправу біля річки Куколка. Після запеклого бою війська Виговського взяли переправу. В цей час Мехмед Гірей обійшов російські війська і вдарив у тил. Залишки корпусу Ромодановського змушені були відступити у табір Трубецького. Усвідомивши, що бій програно, Трубецькой зняв облогу Конотопа і почав відходити до Путивля.
Мехмед Гірей і Виговський спробували остаточно добити війська Трубецького на марші. Вони кілька разів атакували армію та обоз, але росіяни, втративши майже всю артилерію, змогли дістатися Путивля.
Під час Конотопської битви у полон Мехмед Гірея потрапило близько 5000 російських воїнів на чолі з князем Пожарським, які були страчені. Це був досить незвичайний вчинок, адже до цього бою кримчаки воліли отримувати за полонених викуп. Ймовірно, причиною такого рішення хана було неабияке озлоблення сторін під час битви. Крім того, стративши полонених, Мехмед Гірей хотів показати й українським козакам, і російським воєначальникам безкомпромісність війни з Москвою.
Підводячи підсумки бою, російський історик Сергій Соловйов писав: «цвет московской конницы, которая совершила счастливые походы 1654 и 1655 годов, погиб в один день». Безумовно, не применшуючи заслуг гетьмана Івана Виговського в перемозі під Конотопом, варто відзначити вирішальну роль в успіху кримської армії Мехмед Гірея. Більшість дослідників визнають, що в цій битві ханське військо продемонструвало високі бойові якості, завдавши російській армії непоправних втрат. Без кримських татар здобути перемогу було б неможливо.
Після Конотопської битви татарські загони здійснили низку успішних рейдів на територію Росії, змусивши російського царя Олексія Михайловича зайнятися укріпленням Москви. Що стосується гетьмана Виговського, то його політичні позиції в Україні почали різко погіршуватися. Проти нього виступив новий кошовий отаман Війська Запорізького Іван Сірко. Він атакував землі Кримського ханства, змусивши Мехмед Гірея повернутися на батьківщину. У багатьох українських містах почалися повстання проти влади Виговського. Всього через кілька місяців після конотопського тріумфу гетьман був змушений відмовитися від булави. Але на цьому громадянська війна не закінчилася. Вона тривала ще кілька десятиліть, ставши одним з найтяжчих випробувань в історії українського народу.
Олександр Степанченко
