Відомий улем Юсуф аль-Карадаві, голова Міжнародної ради ісламських учених, у своїй останній книзі «Фікх джихаду: порівняльне дослідження його норм і філософії у світлі Корану і Сунни» наводить свій іджтіхад (богословські висновки) на тему джихаду в актуальному ракурсі васатийі - помірності. Нижче будуть розкриті основні тези та позиції шейха Аль-Карадаві на тему джихаду, засновані на мусульманських першоджерелах.
Сутність джихаду та його форми
Жодне ісламське поняття не стикалося з таким потоком нападок і не викликало стільки атак на мусульман, як джихад. Він став жертвою двох крайнощів - перебільшення та недбалості у визначенні.
Остання пропагується течіями, які хочуть усунути джихад в цілому з життя умми під приводом «миру і терпимості» - автор називає їх «агентами колоніалізму, чия ворожість до джихаду дійшла такої міри, що вони створюють угруповання, що сфабрикували концепцію Ісламу без джихаду, такі як бахаїти й ахмадіти». З іншого боку, є угруповання, які інтерпретують джихад як ведення війни проти всього світу і визнають єдино вірним способом відносин з немусульманами - бойові дії до тих пір, поки ті не приймуть Іслам.
Автор підкреслює, що є чітка відмінність між поняттями «джихад» і «китал» (бойові дії), тому що одкровення про необхідність джихаду було послано в Мецці, де ніяких військових дій не було, тобто явно мався на увазі мирний джихад, шляхом дав'ату (призову до Ісламу). Аль-Карадаві робить висновок, що поняття джихаду набагато ширше, ніж просто збройна боротьба, і цитує Ібн Таймійю, у якого йдеться, що джихад може відбуватися «у серці - шляхом призову до Ісламу, спростування помилкових думок, поради або сприяння благополуччю мусульман, або ж за допомогою тіла - тобто шляхом битви».
Автор далі знаходить підтримку своїм словам в учня Ібн Таймійі, Ібн Аль-Кайіма: кожен мусульманин тією чи іншою мірою є муджахідом, але необов'язково стає мукатілом (бійцем). Ібн Аль-Кайім виділяв такі рівні джихаду:
1. Джихад-ан-нафс, або боротьба з собою
1) шляхом здобування знань про веління Аллаха,
2) дій відповідно до цих велінь,
3) призову до цього,
4) твердості в цих діях.
2. Джихад проти шайтана
1) боротьба з сумнівами у вірі,
2) протистояння його намовлянням і спокусам.
3. Джихад проти невіруючих і лицемірів
1) серцем,
2) словом,
3) матеріальним достатком,
4) самим собою.
4. Джихад проти гноблення і коррупціі
1) руками,
2) якщо руками неможливо, то словом,
3) якщо словом теж неможливо, то серцем (заперечення й осуд).
Також Аль-Карадаві підкреслює важливість інтелектуального і культурного джихаду шляхом створення ісламських наукових центрів і призову молоді займатися науковою діяльністю.
Таким чином, говорячи про сутність фікху джихаду, автор виділяє два види останнього: цивільний і військовий. Цивільний (або духовний) джихад включає в себе діяльність в науковій, культурній, соціально-економічній, суспільно-політичній, освітній, медичній, екологічній та ін сферах; військовий необхідний для боротьби з агресором, з тими, хто нападає на мусульман. Він входить до компетенції держав (не окремих осіб).
Цілі джихаду
Іслам сам по собі є закликом до миру; він ненавидить війну, але розуміє, що не може її повністю виключити з життя, тому має чіткі закони щодо цього. Іслам не вдається до бойових дій без гострої необхідності і вимушеної ситуації (у випадку агресії з іншого боку). У цьому сенсі наша релігія не є винятком серед інших, які також визнають легітимність оборонної війни.
Автор робить висновок, що основною метою джихаду в Ісламі є захист від посягань, запобігання фітні (смута, дестабілізація, анархія), порятунок пригноблених, покарання тих, хто порушує угоди, і підтримка миру всередині умми та у світі в цілому. Тобто, пише Аль-Карадаві, в число цілей джихаду не входить захоплення чужих територій або викорінювання невіри і нав'язування Ісламу на планеті.
Військовий джихад: даф чи таляб (оборонний чи запобіжний)?
Аль-Карадаві запитує себе про природу джихаду та його статус в Ісламі - чи є він релігійним приписом, що означало би обов'язковість для мусульман боротися з невіруючими до тих пір, поки вони не приймуть Іслам або не підкоряться їхній владі (джихад аль-таляб, запобіжний)? Або ж він має політичну природу і пов'язаний з необхідністю захищати землі Ісламу від загарбників і захищати самих мусульман від тих, хто не дає їм вільно сповідувати їх віру (джихад аль-даф)?
Сам учений з гордістю говорить про правильність другого підходу. Він пише, що заходи превентивного джихаду могли бути виправдані в епоху Середньовіччя, коли відносини між країнами і народами будувалися виключно на співвідношенні сил, і перед Ісламом тоді стояли серйозні загрози. Хрестові походи довели виправданість подібної думки.
Аль-Карадаві також підкреслює, що між класичними та сучасними вченими існує консенсус з приводу обов'язковості ведення джихаду для мусульманина в разі іноземного вторгнення на мусульманські землі, або у випадку фітни серед мусульман (або порушення релігійної свободи). Обов'язковим для кожного мусульманина є джихад хоча б у якійсь сфері - наприклад, боротьба зі своїм нафсом, проти зла і брехні і т. д.
Вивчивши священні тексти про джихад і праці класичних і сучасних учених, богослов робить наступні висновки:
1. Коранічні аяти, особливо із сури «Ат-Тауба», що наказують боротися проти всіх багатобожників, необхідно розуміти як відплату та адекватну відповідь на агресію, адже в одному з аятів сказано «так само, як і вони б'ються з вами».
Тобто не слід розуміти їх як загальний заклик до подібного поводження з немусульманами, адже ці аяти, швидше, відносилися до окремої групи арабів-багатобожників, які оголосили Ісламу війну з самого його зародження «Невже ви, о віруючі, не будете битися проти невірних, що часто порушують свої клятви і договори? Адже до цього вони задумали вигнати пророка з Мекки і вбити його. Вони ж першими почали здійснювати злодіяння проти вас» (Коран, 9:13).
2. Військовий джихад не є індивідуальним обов'язком кожного мусульманина - тобто він не є настільки ж обов'язковим, як свідчення віри, вчинення п'ятикратної молитви, піст в Рамадан, виплата закяту або паломництво. Незважаючи на важливість військового джихаду в певних випадках, він не був включений до переліку невід'ємних рис того, хто вірує, в сурі «Аль-Бакара» або в переліку характеристик того, хто вірує, в сурах «Аль-Анфаль» або «Аль-Му'мінун», а також не увійшов до списку якостей людей з істинним розумінням у сурі «Аль-Ра'д», до списку якостей рабів Всемилостивого в сурі «Аз-Заріят» і до списку якостей праведних у сурі «Аль-Інсан». Тому участь у військовому джихаді стає обов'язковою для мусульманина тільки в умовах ворожого нападу на мусульман, їх землю або релігію.
3. На мусульманах не лежить обов'язок втручатися в землі немусульман, якщо ті не загрожують їх безпеці. Для виконання колективного обов'язку достатньо мати сильну армію, зброю і добре навчених солдатів для охорони кордону, щоб попереджувати ворожі плани.
Варто зауважити, що Аль-Карадаві намагається уникати слова «кяфір» (невіруючий) і використовує замість нього слово «немусульманин». Це відповідає стилю Священного Корану, в якому їх називають: «О люди Писання», «о люди», «про людей», «о діти Ізраїлю», «о діти Адама» і т. д. У Корані практично не міститься звернень до немусульман як до «кяфірів».
4. Іслам визнає свободу віросповідання та індивідуальну відповідальність кожного за свою віру в Бога. На цій підставі у світі співіснують різні моно-і політеїстичні релігії. Шаріат вирішує це питання в рамках договірної системи аз-зімма (покровительство), яка наділяє немусульман громадянським статусом незалежно від їх віросповідання. Для того, щоб жити під захистом ісламської держави, їм лише потрібно платити податок - джизію, аналогічний сучасним податкам і зборам на утримання армії.
5. Деякі правознавці минулого стали вважати попереджувальний джихад по захопленню немусульманських земель обов'язковим не стільки на підставі ісламських священних текстів, скільки у зв'язку з історичними обставинами. Уммі постійно погрожували могутні сусіди - перси і візантійці, монголи і західно-європейці, колонізатори та імперіалісти і т. д. У ті часи не існувало міжнародного законодавства, що забезпечувало б взаємне визнання суверенітету.
6. Природний стан речей у відносинах між мусульманами і немусульманами - мир і співпраця в добрі. Іслам ненавидить війну і визнає законність участі в ній тільки у вимушеній ситуації. «О ви, мусульмани, приписано вам битву, щоб ви захищали свою релігію і себе, а вона ненависна вам» (Коран, 2:216).
Мир - невід'ємний елемент Ісламу, він звучить у мусульманському привітанні (салям). Найбільш ненависне для Аллаха ім'я - Харб (війна), одне з древньоарабських імен. Пророк Мухаммад (мир йому), дізнавшись, що його дочка Фатіма зібралася назвати свого новонародженого сина Харбом, велів дати йому ім'я - Хасан (Прекрасний).
7. Іслам вітає міжнародні угоди, що забороняють посягання на суверенітет і сприяють миру між державами, а також заохочує діяльність таких організацій, як ООН, ЮНЕСКО і т. д. Проте Захід продовжує вважати дієвим принцип сили, який дає деяким державам право вето, всупереч принципам рівності, що дозволило Сполученим Штатам і Великобританії безкарно втрутитися до Іраку і надавати протекцію сіоністському режиму.
8. З міжнародним визнанням прав людини, в тому числі свободи віросповідання та проповіді, одне з головних виправдань джихаду аль-таляб стає недоречним - вторгнення для підтримки ісламського заклику шляхом повалення деспотичних режимів, що перешкоджають вільному вибору релігії. В даний час, відзначає Аль-Карадаві, в усьому світі є мечеті і мусульманські громади з цілими «арміями компетентних проповідників, викладачів та журналістів, добре навчених і здатних звернутися до світу різними мовами, за допомогою різних методів».
9. У деяких ісламських джерелах права говориться, що світ складається з трьох частин - дар уль-Іслам (простір Ісламу, де панує Шаріат, та ісламські норми практикуються публічно), дар уль-'ахд (простір угоди і договору, в якому держави мирно співіснують, визнають одне одного і не допускають ворожнечі), і, нарешті, дар уль-харб (простір війни). Аль-Карадаві вважає, що всі мусульмани, які живуть у державах, що входять до складу ООН (окрім «Ізраїлю», що незаконно окупував палестинські землі), знаходяться в дар уль-'ахд.
10. Аль-Карадаві проводить чітке розмежування понять «джихад» і «ірхаб» (насильство), точніше, між правомірним ірхабом - дії проти ворога для запобігання його агресії, і незаконним ірхабом - тероризмом проти невинних людей, який здійснюють різні угруповання, що прикриваються Ісламом. Аль-Карадаві глибоко засуджує акти насильства проти мирних громадян в мусульманських та немусульманських країнах.
11. Аль-Карадаві вкрай обережно ставиться до розмежування екстремістських угруповань, які оголосили війну всьому світові, вбивають невинних людей і псують імідж Ісламу, і сил протистояння окупації. Глибоко засуджуючи діяльність перших, він захищає останніх і закликає умму підтримувати їх, зокрема, в Палестині - Аль-Карадаві вважає допустимим ірхаб проти військових об'єктів «Ізраїлю». Вчений без коливань виправдовує диверсійні операції в тому випадку, якщо не залишається жодних інших способів захисту земель і житла від ізраїльських окупантів.
12. Аль-Карадаві підкреслює, що найперший джихад серед обов'язкових для умми в нашу епоху - звільнення від колоніалізму, особливо в Палестині. Проте він підкреслює хибність думки про те, що конфлікт між нами і сіоністами пов'язаний з тим, що вони - семіти: араби теж є семітами, ті й інші походять від Авраама; або, що він пов'язаний з релігією: мусульмани вважають іудеїв людьми Писання, визнають їх їжу дозволеною для себе, як і шлюби з їх жінками.
Насправді конфлікт між уммою та сіоністами почався через одну єдину причину - захоплення ними палестинських земель, пригнічення палестинського народу і вчинення насильства в регіоні. І конфлікт цей буде продовжуватися, поки його причина залишиться в силі.
13. Аль-Карадаві, так само, як і його вчитель шейх Мухаммад аль-Газалі, зіграв важливу роль у боротьбі з екстремістськими угрупованнями, відкрито заперечуючи легітимність їх дій відповідно до Шаріату. Проте Аль-Карадаві високо відгукується про тих із них, кому вдалося переглянути свої погляди в бік поміркованості.
Етика джихаду
«В Ісламі війна повинна бути етичною, так само як і політика, економіка, наука і робота - ніщо з цього не можна відділити від етики». Для мусульман етику бойових дій визначає збірка моральних норм, у тому числі заборона неетичних методів проникнення в стан ворога і розкриття їх секретів (застосування одурманюючих речовин, сексуальні зв'язки), заборона одностороннього віроломного вторгнення «Адже вам дозволяється битися з тими, хто на вас наступає , але не починайте самі наступу і не вбивайте того, хто не бореться проти вас» (Коран, 2:190).
Аль-Карадаві трактує вторгнення або посягання на агресію як вбивство мирних громадян, жінок, дітей, старих, хворих, фермерів та інших людей, не замішаних в битвах. Також ісламська етика джихаду має на увазі заборону нанесення ворогові каліцтв.
Далі, сюди відноситься обов'язковість виконання угод, неприпустимість зради; заборона на вирубку дерев та руйнування будівель; застосування незаконних видів зброї масового знищення - хімічної, біологічної або ядерної.
Іслам забороняє застосування ЗМЗ, тому що від неї гинуть як войовничі молодики, так і мирні жителі. Однак це не заважає уммі прагнути заволодіти такою зброєю, оскільки інші сили нею володіють - зокрема, сіоністський режим володіє такою.
Вражає те, що Америка та інші сильні держави забороняють іншим державам мати ядерну зброю, хоча самі нею володіють. Вони не дозволяють арабським і мусульманським країнам нею оволодіти, хоча «Ізраїль» володіє двома сотнями ядерних боєголовок.
Далі, Іслам наказує муджахідам добре поводитися з полоненими. Після вивчення безлічі ісламських текстів і думок учених про те, чи можна страчати полонених, Аль-Карадаві зробив висновок, що остаточна відповідь міститься в сурі «Мухаммад»: «Або помилуйте їх, звільнивши без викупу, або звільніть за викуп, або обміняйте їх на полонених мусульман» (Коран, 47:4), ймовірно, за винятком лише винних у військових злочинах. У цілому з цього питання Аль-Карадаві згоден з положеннями Женевської конвенції.
Рашид АЛЬ-ГУННУШІ, мислитель і богослов
За матеріалами «IslamOnline» (переклад «Іслам.ру»)
Посилання на тему:
«Джихад» - старанність чи «священна війна»?
Коранічне тлумачення питань миру, ненасильства і міжнародної безпеки
