Вперше слов’янські племена зіштовхнулися з тюрками в епоху Великого переселення народів. Найімовірніше, це були гуни, які першими рушили на Захід, вторгнувшись в Римську імперію і завдавши їй непоправних збитків. Гуни звільнили слов’ян від панування остготів, тим самим давши поштовх самостійному розвитку, яке у підсумку призвело до створення незалежних держав у Східній Європі.
Київська Русь у початковий період свого існування перебувала під сильним тиском Хозарського каганату, а починаючи з першої половини Х століття, кочових племен печенігів, а потім і половців. В середині Х століття печеніги кочували в межиріччі Дніпра, Дунаю і в Приазов’ї і стали реальною загрозою для Русі. У 968 році вони взяли в облогу Київ, а через чотири роки в бою з печенізькою ордою загинув великий князь Святослав Ігорович.
Вторгнення кочівників змусили великого князя Володимира Святославича побудувати оборонну лінію на південних рубежах Київської Русі, через річки Стугня, Сула, Трубіж, Десна та Осетер. Практично весь період його правління «была брань великая без перестани».
Візантійський архієпископ Феофілакт так писав про печенігів: «Их набег — удар молнии, их отступление тяжело и легко в одно и то же время: тяжело от множества добычи, легко — от быстроты бегства. Нападая, они всегда предупреждают молву, а отступая, не дают преследующим возможности о них услышать. А главное — они опустошают чужую страну, а своей не имеют».
Остаточну перемогу над печенігами одержали лише за правління сина Володимира Святославича Ярослава Мудрого. 036 року в битві біля київських Золотих Воріт армія печенігів була розгромлена. Після цього вони перестали загрожувати Київській Русі та мігрували в Угорщину і Візантійську імперію.
Цікавим є релігійна політика Русі, Західної Європи та мусульманських держав стосовно печенігів. Відомо, що в Х-ХІ століттях були спроби хрещення цього тюркського народу, а також звернення його в Іслам. У 1006 році єпископ Брун прибув до Києва, де, заручившись підтримкою князя Володимира Святославича, відправився до печенігів. Князь особисто разом з усією своєю дружиною супроводжував єпископа до кордонів печенізьких кочовищ. Місія Бруна закінчилася повним провалом. Перебуваючи довгий час серед кочівників, йому вдалося навернути до християнства лише трохи більше тридцяти осіб.
Згідно з повідомленням арабського письменника та історика Абу Убайда Абдуллага ібн Абдул-Азіза Аль-Бакрі, в 1009 році частина печенігів прийняла Іслам, інша ж частина, що відкочувала на землі Візантійської імперії, перейшла в християнство. Це призвело до тривалого конфлікту між двома колінами одного народу. До кінця ХI століття, в результаті численних військових поразок, печеніги зникли з історії як самостійна сила. Їх місце зайняли половці.
В Європі половців називали куманами, самі ж представники цього тюркського етносу іменували себе кипчаками. Незадовго до приходу половців на південних рубежах Київської Русі з’явилося інше тюркське плем’я — торки. Вони рухалися зі Сходу та відтіснялись численнішими кипчацькими ордами. Однак їх спроба вторгнутися в Переяславську землю закінчилася тяжкою поразкою, яку завдав торкам 1054 року князь Всеволод Ярославич.
Через шість років, в 1060-му, об’єднані сили князівств Русі ще раз розгромили торків, після чого вони стрімко відійшли до Дунаю і вторглися на територію Візантійської імперії. Цікаво, що в битві проти торків пліч-о-пліч з князівськими дружинами билися і половці, які виступали тоді в ролі союзників Русі.
Однак цей союз протримався недовго. Зайнявши території, що раніше належали печенігам і торкам, половці стали безпосередніми сусідами Києва, Переяслава, Чернігова і Новгород-Сіверського. З цього моменту всі землі від Іртиша до Дунаю почали називатися Дешт-і-Кипчак — Половецький степ.
Уже в 1061 році князь Всеволод Ярославич був розбитий половцями, а його землі були розграбовані. «Это было первое зло от поганых и безбожных врагов», — зазначив літописець. Після цього роз’єднана Русь рідко здобувала перемоги в сутичках з грізним і підступним ворогом.
За словами історика І. Будовніца, «главной целью половецких набегов был захват полона. Попадавшие к половцам в плен русичи продавались в рабство на невольничьих рынках Средней Азии и Крыма. Но половцы в подвергавшихся набегам областях забирали также скот и имущество. Помимо захвата добычи, они ставили перед собой и более широкую задачу: смять пограничные линии обороны, уничтожить города, мешавшие их вторжениям, превратить обработанную землю в первоначальную степь и тем самым расчистить себе путь для будущих набегов».
Однією з причин невдач князів у боротьбі зі степом була їх опора на дружини — професійні військові формування. Князі не хотіли збирати народне ополчення. Небажання озброювати народ навіть перед обличчям смертельної небезпеки викликало справедливе невдоволення населення.
У 1068 році князівські дружини зазнали поразки від половців у битві на річці Альта. Повернувшись на Батьківщину, під захист київських стін князь Ізяслав почув від жителів міста вимогу: «Дай княже оружие и коней и будем биться с ними». Князь відмовився роздати зброю. Це спровокувало бунт народу, що супроводжувався погромами. Внаслідок київської «революції» Ізяслав змушений був тікати до Польщі. Новим правителем натовп призначив полоцького князя Всеслава.
В останній чверті ХІ століття у складі політичної еліти Київської Русі з’явився князь Володимир Мономах. Він був онуком Ярослава Мудрого і з ранніх років брав участь у походах і боях, зокрема з кочівниками. Майбутній київський князь брав участь у знаменитому поході на Чехію. Він не раз вів мирні переговори, завдяки чому отримав такий необхідний політику дипломатичний досвід.
Саме Володимиру Мономаху судилося завдати найсерйознішої поразки половецьким ордам і зупинити їх наступ на Русь.
Олександр Степанченко
