Вчення Абу-Ханіфи як запорука толерантності в сучасному багатоконфесійному суспільстві

1
Однією із найголовніших відмінних рис ханафітського вчення, як в цілому і всього Ісламу, є людяність.
11.02.2010
Оцініть статтю: 
(250 оцінки)
oksana
Зображення користувача oksana.

Свою широку популярність ханафітський толк зміг здобути завдяки своїй толерантності і поважному ставленню до свободи думки, свободи слова, завдяки своїй раціональності, завдяки тому, що це вчення дбайливо ставиться до регіональних традицій народів, що сповідують Іслам.

Як відомо, ханафітський толк є традиційним мазхабом для більшої частини мусульман країн СНД. Ім’я Імама ан-Нумана ібн Сабіта Абу-Ханіфи (який народився в Іраку, був названий ім'ям Атік, його батько зі знатного іранського роду) відоме як послідовникам Ісламу різних мазхабів, так і тим, хто професійно вивчає або хоча б просто цікавиться Ісламом. І це не дивно: прихильники ханафітської школи складають абсолютну більшість у світі серед релігійно-правових толків Ісламу.

Свою широку популярність ханафітський толк зміг здобути завдяки своїй толерантності і поважному ставленню до свободи думки, свободи слова, завдяки своїй раціональності, завдяки тому, що це вчення дбайливо ставиться до регіональних традицій народів, що сповідують Іслам. Однією із найголовніших відмінних рис ханафітського вчення, як в цілому і всього Ісламу, є людяність. Тим не менше, доводиться констатувати, що сучасний світ, у тому числі мусульманський, ще не до кінця усвідомив ту роль, яку відігравало і продовжує відігравати вчення Імама Абу-Ханіфи у справі поширення ідей гуманізму і віротерпимості.

До вчення великого Імама Абу-Ханіфи часто апелюють як до головного символу традиційного Ісламу. Але на практиці робиться катастрофічно мало для вивчення його глибоких богословських праць, пропаганди його ідейної спадщини.

Історичні свідчення про Імама Абу-Ханіфу спотворені не тільки через захоплене ставлення прихильників його вчення, але часом і через насторожене, навіть вороже ставлення представників інших мазхабів до нього. Цікавою ілюстрацією цього може слугувати середньовічна праця, відома під назвою «Історія Багдаду».

У 14 томах цього фундаментального дослідження зібрано близько 8 тис. біографій відомих особистостей мусульманського «середньовіччя». Обсяг кожної статті варіює від декількох рядків до декількох сторінок в окремих випадках. Винятком можна вважати статтю про Імама аль-Бухарі, укладача другої за значимістю після Корану книги в Ісламі «Сахих аль-Бухарі» - збірника хадисів Пророка і Посланника Аллаха Мухаммада (нехай буде з ним мир і милість Аллаха) Імама аль-Бухарі, чия біографія викладена на 30 сторінках. На тлі цього стає зрозумілим, наскільки значущою і неоднозначною фігурою для сучасників був Імам Абу-Ханіфа, якщо йому присвячено 130 сторінок, серед яких є й критика його праць.

Одним із предметів подібної критики стало вчення Імама Абу-Ханіфи про ірджа, крайніх послідовників якого сунітська більшість вважала такими, що відпали від істини. Арабський термін ірджа зводиться до двох значень: «відкладати» і «сподіватися». Принцип ірджа стосувався так званих «великогрішників» (муртакіб аль-кабаір), судження про істинність віри яких слід відкладати на Суд Аллаха, одночасно сподіваючись на Боже милосердя щодо них. Іноді замість слова ірджа Імам Абу-Ханіфа використав термін вукуф, тобто «утримання [від суджень]» щодо того, про що людина не має достовірного знання, утримання від прийняття того чи іншого категоричного рішення.

Вчення про ірджа було відповіддю мусульманської інтелігенції того часу на численні громадянські війни, які як правило велися під релігійними гаслами, як і сьогодні, ми є свідками того, як для досягнення своїх цілей окремі організації, політичні сили, терористичні угруповання використовують (намагаються використовувати) релігійний фактор і релігійні почуття своїх прихильників. Також будь-яка політична сила тих років у боротьбі за владу апелювала до релігійних мотивів і в силу цього вважала своїх опонентів у кращому випадку «грішниками» або, що найнебезпечніше, «невірними». Богословська концепція ірджа була спрямована на нейтралізацію цієї практики звинувачення в невірстві (такфір), якою особливо користувалися представники вельми одіозного руху харіджитів, чиїми ідейними спадкоємцями в наші дні прийнято вважати горезвісних ваххабітів. Визнати людину «невірною» для тієї епохи, по суті, означало поставити людину поза законом, позбавити її права на недоторканність, що в результаті призводило до кровопролиття.

На жаль, в минулому ХХ столітті і в нашому ХХI столітті є ті, хто, не боячись гніву Всевишнього Аллаха, виносить мусульманину звинувачення в невірстві (такфір), тим самим беручи на себе роль судді «Хакім йаумад-дін» - судді киямату - Володаря, Господаря Судного Дня.

Сьогодні, коли ісламський світ і мусульмани відчувають відкрито негативну атмосферу у багатьох куточках світу, нам необхідно розвивати цю толерантну, м'яку та миролюбиву школу ісламського права, осмислюючи по-новому свою відповідальність перед майбутніми поколіннями мусульман, розповсюджувати та застосовувати в житті методи та правову спадщину видатного вчителя - засновника мазхаба Імама Абу-Ханіфи. І ні в якому разі не піддаватися на провокаційні дискусії і не витрачати своїх сил на обговорення так званих проблем, як наприклад: «Якої довжини штанів і якої довжини бороди слід носити істинним мусульманам?»

Хіба ці питання хвилюють мусульманську умму сьогодні? Хіба такі питання актуальні в сьогоднішньому світі?

Загальновідомо, що Імам Абу-Ханіфа увійшов в історію мусульманської думки як видатний правознавець. Однак історична інтрига полягає в тому, що він не залишив жодної праці з права. Але нам відомі кілька його трактатів, які присвячені питанням теоретичного богослов'я, в першу чергу концепції ірджа. Імам Абу-Ханіфа був послідовником цього вчення з тієї ж причини, що й інші інтелектуали того часу: він прагнув зупинити те божевільне кровопролиття, яке відбувалося у нього на очах. Імам Абу-Ханіфа побував у вирі двох великих шиїтських повстань, був свідком нещадного повалення Омейядської династії, пройшов через криваве горнило харіджитської війни, опинившись навіть заручником в обложеному харіджитами рідному місті. Все це не могло не накласти відбиток на його світогляді і зробило його послідовним прихильником миру, на службі якого і стояло вчення про ірджа. «Клянуся Богом, я не знаю більшого гріха серед людей Кібли, ніж гріх братовбивства», - писав він у листі Усманові аль-Баті.

Для того щоб з богословської точки зору обгрунтувати концепцію ірджа і показати неспроможність обвинувачення в невірстві «великогрішників» («муртакіб аль-кабаір») - а таким, якщо мова йде про харіджитів, вважався будь-який опонент, - Імам Абу-Ханіфа наполегливо проводив чітку межу між такими поняттями як «віра» і «діяння». І через це факт гріха як такого не міг вважатися підставою для визнання людини невіруючою, що в свою чергу за законами того часу гарантувало людині недоторканність.

Перекази свідчать, що Абу-Ханіфа забороняв сумніватися в істинності віри будь-якої людини, яка своїм язиком доводить свою віру в Аллаха, в історіях про Імама розповідається, що Абу-Ханіфа не робив поспішних висновків про невірство людей, чиї твердження були несумісні з загальновідомими істинами нашої благословенної релігії.

При цьому Імам Абу-Ханіфа не заперечував взаємозв'язку між вірою і діянням. «Як на мене для малогрішника, - учив він, - надій [на порятунок] більше, ніж для великогрішника. І це можна співставити з двома мужами. Один з них виявився в морі, інший - в маленькій річці. За обох я боюсь, щоб не потонули; сподіваюся, що обидва вони врятуються <...> пропорційно їхнім діянням».

Вказати на визнання Абу-Ханіфою подібного взаємозв'язку важливо, щоб, по-перше, відрізняти його від крайніх мурджиїтів, які вважали, що гріховне діяння ніяк не шкодить людині, і тому відкинутих більшістю мусульман, і, по-друге, щоб підкреслити: Абу-Ханіфа - цей воістину великий поборець благочестя - не виправдовував гріх, а лише вважав, що на його підставі не можна звинувачувати людину в невірстві, бо таке допущення в результаті породжує нескінченну лавину взаємних нападів, що ведуть до кровопролиття.

Ми бачимо, що послідовний заклик Імама Абу-Ханіфи відмовитися від суджень про внутрішній світ людини, істинності її віри і залишати такі питання на Суд Всевишнього був націлений на гармонізацію відносин усередині мусульманської громади. На жаль, концепція ірджа в наші дні не отримала широкого застосування. Можна сказати більше: вона забута навіть тими, хто любить називати себе послідовником Абу-Ханіфи. І в цьому плані ще багато чого треба зробити, інакше запевнення про прихильність до традиційного вчення Абу-Ханіфи так і залишаться порожніми словами, позбавленими реального змісту.

Однак сучасні мусульманські богослови можуть зробити крок вперед, якщо знайдуть застосування концепції ірджа не тільки для того, щоб викорінювати з внутрішньомусульманського життя практику такфіра, але й при розбудові відносин з представниками інших конфесій. По суті, ірджа - це мусульманська альтернатива запропонованої західним світом ідеї міжконфесійного діалогу. Перевага концепції ірджа порівняно з ідеями міжконфесійного діалогу для нас полягає в тому, що вона, від початку є ісламським поняттям і не сприймається як якесь чужорідне запозичення ззовні, а тому має більше шансів на успіх для пропаганди ідей толерантності в мусульманському релігійному співтоваристві. І, значить наше спільне завдання - відродити багатостороннє вчення Імама Абу-Ханіфи, бо воно, поза всякими сумнівами, потужний інструмент для зміцнення толерантності в сучасному багатоконфесійному суспільстві.

Сьогодні весь мусульманський світ стикається з серйозними труднощами, пов'язаними з духовно-моральним падінням, з загальною глобалізацією і вестернізацією, розвитком науки і нових технологій, інтелектуалізацією всіх сторін людської життєдіяльності. Умовою виходу зі світової кризи сьогодні видається обов'язкове налагодження міжцивілізаційного діалогу, заснованого на повазі до того багажу, який накопичено кожною з культур, кожною цивілізацією, до розумного сприйняття того, що напрацьовано історією розвитку народів.

Ісламська цивілізація сьогодні стоїть перед вибором перспектив розвитку мусульманського світу в світлі проектів його демократизації та політичного реформування.

До останнього часу зважена ісламська думка не виявляла потрібної активності при обговоренні проблем демократії, політичних реформ і можливостей включення мусульманського світу в процес глобалізації. Але без такої підтримки, без глибокого філософського осмислення проблем ісламський світ просто не зможе відповідати на виклики сучасності.

На цьому шляху вивчення та збереження спадщини Імама Абу-Ханіфи є умовою збереження вірного напрямку, дозволяє уникнути помилок у вирішенні серйозної дилеми, що стоїть перед мусульманським світом: зберегти в недоторканності свій спосіб життя або шукати шляхи успішної адаптації до сучасності. Перший шлях сприймається як ознака «вірності Ісламу», але веде до подальшого відставання мусульманського світу від Заходу, консервації середньовічних устоїв. Другий шлях також нерідко сприймається з острахом, в основному, відверто кажучи, в ісламському світі, оскільки адаптація до сучасності веде нібито до сприйняття чужих Ісламу життєвих цінностей, тобто цінностей світських, західно-християнських. Ісламський світ сьогодні все більше стає єдиним, колективним суб'єктом міжнародних відносин. На цьому шляху ще більш значущим стає вивчення витоків віровчення, особливо актуальних для сучасності, що розкривають суть гуманістично-толерантного світогляду і тому виняткового значення набуває творче вивчення благословенної спадщини та її поширення серед мусульман всього світу.

Згадаймо слова Імама аш-Шафії: «Давайте уважно вивчати і застосовувати в житті методи і правовий спадок видатного Імама, якому сама наука фікху завдячує своєю появою - ан-Нумана ібн Сабіта Абу-Ханіфи», - закликає засновник іншого мазхаба Імам аш-Шафії.

Для мусульманської умми в усі часи важливо керуватися тими заповідями, які закладені в основах нашої благословенної релігії і доведені до нас словом Священного Корану та Сунни Пророка Мухаммада (нехай благословить його Аллаг та вітає).

Необхідною умовою збереження мусульманами своєї ідентичності при одночасній повноцінній інтеграції мусульманських країн у мінливий світ є подальший розвиток ісламської думки і вивчення, застосування всього світового досвіду і досягнень у всіх галузях наукових знань.

За матеріалами IslamRF

Посилання на тему:

Культура толерантності в Ісламі

«Творче руйнування» на шляху Аллаха

Затягти в Іслам весь світ. Чи є це метою мусульман?

Політична практика Пророка (мир йому) до Хіджри

Релігійна свобода з точки зору Шаріату

Цілі і способи джигаду

Ознаки псевдоісламського екстремізму

Інтеграція чи асиміляція?

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь
Якшо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.