Відносини між Україною та Кримом мають сталу історичну традицію

Протягом багатьох століть українське козацтво торувало собі шлях до Чорного моря, а в стосунках з ординським Бахчисараєм у Запоріжжя, Чигирина і Батурина були різні періоди співіснування — від наступальних військових походів до політичної залежності та миру. У зовнішній політиці ранньомодерної Української держави — Гетьманату (Війська Запорозького, Гетьманщини) татарський фактор був приорітетним.

Про це йдеться у вступі до книги відомого науковця, історика Тараса Чухліба «Козаки і татари. Українсько-кримські союзи 1500–1700-х років», яку нещодавно представили аудиторії в Києві.

Захід було організовано ГО «Таврійська гуманітарна платформа» та Ісламським культурним центром м. Києва.

Пропонуємо увазі читача фрагменти зі вступу до книги «Козаки і Татари. Українсько-кримські союзи 1500 — 1700-х років», виданої в Києві в 2017 році.

Геополітичний напрям «Південь — Північ» став основною віссю українського життєвого простору, при цьому опанування берегів Чорного та Азовського морів було найважливішим завданням українців в історії. Саме тому втрата сучасною Українською державою Кримського півострова у 2014 році, по суті, знецінила багатовікову боротьбу нашого народу за морське узбережжя. «Географічне положення поклало Україну на найдальший південний схід Європи, в безпосереднє сусідство зі степами й пустинями Середньої й посереднє (Кавказ, Чорне море) з Передньою Азією» , — відзначали вчені, говорячи про межове положення України між європейським Заходом та азійським Сходом, що й спричинило особливості її політичного розвитку. І найголовнішою країною Передньої, тобто Малої, Азії для України протягом XVI–XVIII століть поряд з Османською імперією стало Кримське царство або ж Кримське ханство чи Кримський юрт.

«Козацька загроза становила для Османів одну з першочергових проблем, а в другій половині XVII століття спроби встановити контроль над Україною та дніпровськими козаками привели три головні східноєвропейські держави, тобто османсько-кримський блок, Річ Посполиту та Московію, до серйозної конфронтації. І Кримський ханат під османською протекцією відігравав головну роль у подіях, що відбувалися у регіоні протягом цього часу» , — такий влучний висновок стосовно великого впливу Криму на історію України зробив провідний сучасний історик Туреччини Халіл Іналджик.

Отже, ранньомодерна доба в українській історії відзначилась протатарськими тенденціями уряду гетьмана Богдана Хмельницького у середині XVII століття, а також політичною дружбою з монаршим родом Гіреїв (Гераїв, Гереїв) інших володарів гетьманської булави — Івана Виговського, Павла Тетері, Степана Опари, Івана Брюховецького, Петра Дорошенка, Петра Суховієнка, Юрія Хмельницького, Івана Мазепи, Пилипа Орлика та Кирила Розумовського. Окрім того, у цей же час протягом майже восьми десятиліть (!) — з 1680-х до 1760-х років — на правах васалітету щодо Бахчисарая на землях українського Придністров’я існувало таке цікаве державне утворення, як Ханська Україна.

Саме політична практика провідної верстви Криму надзвичайно вплинула на уявлення еліти українського Гетьманату про клятву-присягу іноземним володарям, адже кочові та напівкочові народи вважали «клятву засобом виграти, а клятвовідступництво і віроломство — пустими словами». Послаблення контролю з боку держав-сюзеренів розглядалося кочовиками як ознака їхньої слабкості й часто спонукало до зміни підданства. Саме під впливом зовнішньополітичної практики Кримського царства у середовищі козацької еліти сформувалися східні «татарські» політико-культурні цінності, у межах яких підданство розумілося не більше як тимчасова військово-політична протекція, тобто перебування на певний час слабшого під захистом сильнішого.

Символічно, що як суб’єкт міжнародних відносин Військо Запорозьке уклало свою першу (1624 р.) та останню (1711 р.) угоду саме з Кримським ханством. А загалом таких міждержавних угод було близько двох десятків, і укладалися вони політичним урядом ранньомодерної України, окрім Кримського ханства та Османської імперії, ще й із Короною Польською, Московським царством, Шведським королівством, Трансільванським та Молдавським князівствами. Поза тим, у сучасній історіографії (не кажучи вже про суспільне сприйняття) продовжує домінувати думка про виключність таких угод лише з Росією. Цікаво, що, наприклад, при укладенні Зборівської 1649, Білоцерківської 1651, Підгаєцької 1667 років угод Війська Запорозького з Короною Польською ординський Бахчисарай виступав дипломатичним посередником між урядами Варшави та Чигирина.

Відсутність протягом «комуністичного періоду» власної національної тюркологічної школи сприяла тому, що, аналізуючи різноманітні проблеми українсько-кримських політичних взаємин 1500–1700-х років, вітчизняні історики переважно зверталися до висвітлення їхніх конфронтаційних сторінок. У зв’язку з цим багатьом дослідникам бракувало концептуальних і об’єктивістських підходів, що залежало від впливу політичної кон’юнктури на історіографію в умовах тривалого перебування України у межах Радянського Союзу. Поза тим, політичні відносини між Українсько-Козацькою і Татарсько-Ординською державами характеризувалися не тільки роками військових протистоянь та взаємовторгнень, але й, більшою мірою, дипломатичними перемир’ями і союзами, а отже, мирним співжиттям українців із кримськими татарами у межах Східної та Південно-Східної Європи.