Обрус, очіпок, намітка − хіджаб на український штиб

На зустрічі зі своїми читачами бібліотекарі вже кілька років поспіль запрошують і представників Ісламського культурного центру
На зустрічі зі своїми читачами бібліотекарі вже кілька років поспіль запрошують і представників Ісламського культурного центру
Розповідь дослідниці Тетяни Євлоєвої про те, що спільного у традиційному жіночому народному вбранні різних регіонів України, Литви, Латвії, Білорусі та країн ісламського світу
Лекцію «Хіджаб по-українськи» супроводжував ілюстративний матеріал
Під час неформального спілкування слухачі зізнавалися, що багато чого не знали про традиції власного народу
ЦРБ ім. Салтикова Щедріна, м. Київ
11.03.2016
Оцініть статтю: 
(488 оцінки)
Власкор
Зображення користувача Власкор.

У Центральній районній бібліотеці Централізованої бібліотечної системи Печерського району м. Києва не лише видають книжки читачам — тут проводяться заняття з компьютерної та економічної грамотності, мовні курси, зустрічі з діячами культури, мистецтва та науковцями, різноманітні лекції за багатьма напрямами.

На зустрічі зі своїми читачами бібліотекарі вже кілька років поспіль запрошують і представників Ісламського культурного центру. Так, у відділі тюркомовної літератури, яким керує Любов Біла, 10 березня зацікавлені зібралися послухати розповідь дослідниці Тетяни Євлоєвої про те, що спільного у традиційному жіночому народному вбранні різних регіонів України, Литви, Латвії, Білорусі та країн ісламського світу.

Лекцію «Хіджаб по-українськи» супроводжував ілюстративний матеріал, але й без того цікавість присутніх була сфокусована і на доповіді, і на особистості доповідачки, яка є етнічною українкою, мусульманкою і при цьому залишається прибічницею збереження українських традицій настільки, наскільки вони не суперечать приписам релігії, спростовуючи оманливе враження, що жінка-мусульманка має обов’язково вбиратися, як арабка.

Як з’ясувалося, українки-християнки споконвіку дотримувалися суворих і чітких правил в одязі. Подекуди вони були набагато жорсткіші і вимогливіші, ніж простий припис жінці-мусульманці вдягатися скромно й покривати голову хустиною — при цьому якщо в Ісламі не існує і вважається неприпустимим примус, то в Україні спрадавна вважалося страшним гріхом та ганьбою заміжній жінці вийти на люди, не покривши голову. До того ж, якщо мусульманка вдома може ходити, не покриваючи голову хусткою, то в українських родинах це було неприйнятним. Вона обов’язково мала покритися хусткою чи очіпком, повойником чи обрусом…

А очіпків було шалене різноманіття! І скромні повсякденні, і святкові — з дорогих тканин, з коштовним оздобленням. Але й під очіпок потрібно було спочатку пов’язати хустку, а поверх одягти (а скоріше — накрутити-нав’язати) намітку — полотняний або тонкий видовжений відріз тканини довжиною до 5–7 метрів і до 50 сантиметрів завширшки.

Для українок намітка (її ще називали наметкою, переміткою, намитцем, серпанком, рантухом чи склендячкою) була своєрідним оберегом, а також важливим обрядовим елементом: на весіллі руки молодих зв’язували наміткою, нею ж «покривали» молоду − таким чином наречена утверджувалась у новому статусі заміжньої жінки. До речі, покривали не лише наречену, а й дівчину, яка завагітніла до шлюбу і мала народити. Заміжні жінки приходили до «покритки» (так тепер називали цю дівчину у суспільстві) і пов’язували їй голову «по-заміжньому». Такі дії забезпечували дотримання моралі традиціоналістським суспільством і водночас мали розвантажити психологічний стан дівчини-покритки.

Як розповіла Тетяна Євлоєва, в Україні колись за головним убором, візерунком на ньому, способом носити можна було визначити вік, соціальний та майновий статус жінки і навіть те, чи є вона фертильною — тобто здатною зачати й народити дитя — і чи має вона намір це робити.

Відповідала пані Тетяна і на запитання присутніх — багато з них цікавилися речами, що безпосередньо не торкалися теми лекції. Під час неформального спілкування слухачі зізнавалися, що багато чого не знали про традиції власного народу, а тим більше перебували в полоні забобонів щодо начебто пригніченого становища жінок-мусульманок, погоджувалися з тим, що жінка, вдягнена скромно й не зухвало, але зі смаком, викликає до себе більше поваги з боку чоловіків. Загалом зустріч тривала більш як півтори години — набагато довше, ніж було заплановано, і, зважаючи на прохання присутніх, найближчим часом вона повториться — цього разу зі справжнім майстер-класом з вив’язування традиційної української намітки та арабської хустки.

Доповідачці від імені всіх присутніх подякувала директор Централізованої бібліотечної системи Печерського району м. Києва Олена Чулаєвська, її заступниця Людмила Вавдічик та завідувачка тюркомовного відділу Любов Біла.

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь
Якшо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.