Спадщина татарських громад, що жили на території західної України, Білоруси, Литви та Польщі від XIV століття, вже тривалий час — предмет досліджень істориків, філологів, ісламознавців та етнографів. Поміж різних артефактів, відомих до наших днів, особливе місце займають так звані кетаби (араб. «книга») — рукописи Корану та перекази його смислів, молитовники, збірки повчань тощо. Особливий інтерес викликає той факт, що в кетабах крім арабської та тюркських мов використовували й слов’янські — записані арабськими літерами з додатковими спеціальними графемами для звуків п, ч, ц, відсутні в арабській. Найчастіше це були польська та білоруська мови, але в багатьох випадках трапляються й «мовні суміші»: активне використання, наприклад, белорусизмів у польських текстах, рідше — українізмів, як показано в дослідженні Ш. Акінер.
За словами відомої білоруської дослідниці З. Канапацької, тільки в самій Білорусі збереглося понад 40 татарських рукописів, зокрема відомий «Мінський тафсир» 1686 року — найстаріший частковий переклад Корану слов’янською мовою (польський з частими елементами білоруської лексики). Десятки рукописів «західних татар» зберігаються в бібліотеках і приватних колекціях Росії, Литви, Польщі, Німеччини, Великої Британії та інших держав.
В Україні також існували поселення цієї етнічної групи, але рукописних пам’яток тут майже не збереглося: за даними польських дослідників А. Дрозда, М. Дзекана та Т. Майди, відомий лише один кетаб із колекцій Львівської національної наукової бібліотеки ім. В. Стефаника — це збірка молитов і деякі сури Корану — хамаїл, що можна перекласти як «книга, що носять з собою». Як свідчить дослідження Л. Дзендзелюк і Е. Тимошенко, цей хамаїл переписаний 1808 року в селищі Кошоли (нині Люблінське воєводство Польщі) і свого часу належав українському шляхтичеві та орієнталістові Вацлаву Жевуському (1785–1831). Уперше на цей рукопис звернув увагу львівський сходознавець Ярема Полотнюк. А манускрипти Корану та інших ісламських текстів, що зберігаються в Національній бібліотеці України ім. В. Вернадського та інших книгосховищах, відносять здебільшого до створених у Криму та в інших регіонах, тобто належать уже до зовсім іншої традиції копіювання священної книги мусульман.
З огляду на зазначені факти особливий інтерес викликає арабський рукопис Корану, виявлений ще 1992 року в Острозі Рівненської області. Цей рукопис ще не був предметом наукового дослідження, отже ця стаття — перша робота, присвячена цьому без перебільшення унікальному для України тексту.
Перш ніж перейти власне до опису рукопису, треба звернути увагу на історичний контекст його появи. Перші татарські поселення в Острозі та сусідніх регіонах з’явилися в XVI столітті — це були переважно полонені ногайські та кримські татари. Згідно з історичними документами того періоду, вже 1565 року в Острозі діяла мечеть; десятки татарських обійсть згадано й в «Актах поділу Острога» між синами князя Василя-Костянтина Острозького (1603 і 1621 рік). Про сотні татар, що живуть в Острозі та сусідніх населених пунктах Волині (Полонне, Старокостянтинів, Майдан-Лабунь), оповідають і пізніші документи: Osiadłość miasta Ostroga anno 1708 і «Генеральний опис Волинської губернії», складений близько 1800 року. Нарешті, ще 1911 року у Волинській губернії (с. Ювківці, нині Хмельницької области та м. Острог) жило близько 340 мусульман, діяла мечеть і бібліотека, а імама затверджувало Таврійське духовне магометанське правління. Отже, татарська релігійна громада Острога існувала до початку Другої світової війни.
Рукопис Корану, що зберігається в Острозькому державному історико-культурному заповіднику (шифр КН 20366 / VI Р — 2477), придбаний у 1992 році місцевими краєзнавцями М. Позіховським і М. Бендюком у сім’ї вже немолодих острозьких татар.
«Острозький Коран» переписаний на ганчір’яному папері місцевого виробництва з синюватим відтінком, що має розміри 19 (завдовжки) на 14 (завширшки) сантиметрів. 114 сур, а також молитва (дуа хатм шаріф, тобто молитва хатм аль-Куран, що її читають, скінчивши читання всіх сур Корану) викладені на аркушах, зібраних у 19 зшитих зошитів, а кожен містить до двох десятків сторінок. Частина зошитів унаслідок зносу розірвано на окремі листи. Обкладинка з тонкої шкіри збереглася взагалі непогано, поля деяких сторінок обірвані, трапляються плями, але відсутність аркушів не виявлено — за винятком кількох сторінок прикінцевої молитви, що від неї зберігся тільки перший аркуш.
Заголовок кожної сури виділений додатковими червоними рамками й також записаний червоним чорнилом. Після назви сури звичайно зазначені числа аятів арабською мовою, але заголовки деяких сур містять текст останнього аяту попередньої сури (повністю або частково): так, за словами сура «Ібрагим» (сура 14) іде традиційний салям (аляйгі с-салям , «мир йому») і вислів індагу ільмі ль-кітаб («у Нього — знання книги»), вже записаний чорним чорнилом. У 30-й сурі помітна аналогічна особливість: після заголовка (сура «Ар-Рум») чорним чорнилом записано: ва інна Ллага ля-маа ль-мухсінін («воістину, Аллах — з праведними»). А втім, багато сур не містять таких елементів, як, наприклад, «Корова» й «Мар’ям», де додано тільки салям, а ще багато мекканських сур. До заголовка передостанньої сури (113) чорним додано слово ахад, відсутнє в основному тексті четвертого аяту сури «Аль-Іхляс». Мабуть, додавання останнього аяту попередньої сури до заголовка наступної викликане суто технічними причинами: текст не вміщався в рядок і, щоб не переривати читання, був вписаний у заголовок наступної сури — чорним чорнилом для відмінности.
Цікаво, що за рідкісним винятком переписувач не використовує заведену в арабській мові кінцеву та марбута, а вважає за краще звичайну та, як у тюркських мовах. Слова в деяких аятах нероздільні, окремі літери важко відрізнити одну від другої (гайн і фа, наприклад), хоча взагалі текст досить акуратний і розбірливий. Ці особливості характерні й для кетабів узагалі, бо в період XIX століття гарне знання арабської вже було рідкістю серед західних татар.
До останньої сури приєднана й невелика ритуальна формула, що її звичайно виголошують одразу після прочитання Корану — не обов’язково всього, як у разі з вищезгаданою молитвою хатм аль-Куран. Вона має назву «Сура садака Ллагу ль-Азим» і містить такі арабські слова (без оголосів):
«Бісміллягі р-рахман ар-рахім, садака Ллагу ль-азим, ва садака расулюгу ль-Карім, ва нахну аля залік міна ш-шагідін [нерозбірливо] субхана раббука раббу ль-іззаті амма ясіфун, ва с-саляму аля ль-мурсалін, ва ль-хамді лі-ллягі раббі ль-алямін» («Іменем Аллага, Милостивого, Милосердного! Правдивий Великий Аллаг, правдивий благородний Посланець його, і ми є свідки цього [...] Пречистий Господь твій, Господь могутности, від того, що приписують Йому, мир посланцям, хвала Аллахові, Господеві світів!»).
При самому кінці рукопису, як уже сказано, міститься дуа хатм аль-Куран. Римований текст саме цієї молитви, що містить, зокрема слова «Аллагумма такаббаля мінна хатм аль-Куран ва таджаваз фіна ма кана фі тіляватігі хатта-ін ва ніс’ян» («Господи, прийми від нас завершення читання Корану та ізбави нас від помилки чи безпам’яття в нашому читанні»), можна виявити також у рукописах, створених в інших регіонах ісламського світу. Наприклад, у Мічиганському університеті (США) зберігся османський рукопис кінця XV — початку XVI століття, ймовірно створений у Стамбулі — він містить мало не ідентичний Острозькому текст молитви хатм аль-Куран. Збіг цілком закономірний, бо кетаби західних татар сягають саме османської традиції переписування Корану, представленої також у Криму. А втім, аркуш із закінченням цієї молитви з острозького рукопису виявити не вдалося.
Трохи розбірливіше, як виявилося, виконаний арабицею та латиницею напис після молитви садака Ллагу ль-Азим, розташований у нижній частині сторінки. На самому початку використано два арабські слова: сахіб і малік — «власник» або «автор», а в нашому контексті, очевидно, переписувач. Після них арабицею можна розібрати (в кириличній транслітерації): «Ібн Адам Алі Мустафа… писани Куран року тищонц двєсті девятнастего од… Мухаммада-пророка месьонца зуль-каада девйонтего дня од Іси-пророка».
Далі, після паузи, йде слово (або два) на зразок остри/лава або оскри/лава («о» передана через аліф і вав), а після того — чіткий напис латиницею: Roku 1804 Mesiaca Aprila Dnia 9. Отже, Коран переписав якийсь Адам Алі Мустафа, завершивши свою роботу в місяці зуль-каада 1219 року за гіджрою (9 квітня 1804 року).
«Острозький Коран» лишає ще цілу низку питань для дальших досліджень. Але, вважаючи на відомі тепер факти, можна сказати, що рукопис — унікальна пам’ятка релігійної традиції західних татар. Крім того, що текст, мабуть, переписано саме в Острозі чи його околицях, манускрипт лишається єдиним відомим рукописом Корану, створеним на Волині та, ймовірно, на Західній Україні. Подальше вивчення тексту й пошук нових рукописних джерел може відкрити перспективи для глибшого знайомства з історією Ісламу в регіоні.
Михайло Якубович, кандидат історичних наук
Джерело: Газета «Медина аль-Ислам»
