Три століття дві мусульманські держави — Кримське ханство та Османська імперія — спільно протистояли численним ворогам, що намагалися їх знищити. За цей час інтереси кримських татар та османів так переплелися, що багато кримців вважали турецьку землю за свою, а Стамбул — не лише містом, де можна успішно торгувати чи робити кар’єру, а й місцем, де можна працювати на добро та процвітання держави.
Абдуллах, прозваний Татарджиком, був сином муддериса (ісламського вченого), кади (судді) міста Бурса, Османа, що народився у Криму, а згодом переселився до Османської імперії. Абдуллах народився 1730 року. Скінчивши медресе, 1749 року став учителем, деякий час був біографом та особистим секретарем кадіаскера (верховного судді провінції) Румелії Вассафзаде Есада- ефенді. Коли Есада-ефенді усунули з посади за те, що неналежним чином розподіляв посади, Абдуллаха так само визнали винним — його звільнили та заслали на острів Лемнос. Але за якийсь час його помилували та призначили спершу на посаду інспектора Харамейна, а потім на посаду кади Єрусалиму, Єгипту й Медини.
Отримавши посаду анатолійського кадіаскера, він брав участь у війні з Росією 1787 року як військовий суддя, але його звільнив великий візир Коджа Юсуф-паша, що з ним у Татарджика не склалися стосунки. Його звільнено з посади й заслано до Маніси. За досить короткий час йому дозволено повернутися до Стамбула, де він став одним з учасників переговорів про союз зі Швецією. Влітку 1790 року його знову призначили кадіаскером Анатолії, а потім Румелії.
Абдуллах Татарджик мав повагу та авторитет у султана Селіма III, що призначив його до урядової ради. 1791 року султан навіть планував настановити Абдуллаха на посаду шейх-уль-іслама (вищої посадової особи з релігійних питань) Османської імперії, але не зробив цього, бо вважав, що Татарджик буде корисніший як дипломат і радник.
На військовій службі Абдуллах-ефенді доклав значних зусиль для укладення союзу з Пруссією та Польщею. Він очолював переговори з британським послом щодо відкриття постійного посольства Османської імперії в Лондоні. 1794 року внаслідок інтриг знову звільнений з посади кадіаскера Румелії та засланий до Айдин- Гюзельхісара, але вже за кілька місяців помилуваний султаном Селімом III. У січні 1796 року Татарджик удруге став румелійським кадіаскером і відбув звичайний річний термін. Кілька місяців потому він захворів на лихоманку та помер 16 травня 1797 року.
Сучасники описували Абдуллаха-ефенді як розумну, добродійну, щедру людину, що водночас не уникала боргів і через це періодично потрапляла у складні ситуації. Багато вчених того часу набиралися знань, навчаючись від Абдуллаха Татарджика. Окрім своїх наукових обов’язків він цікавився й питаннями реформування державного устрою.
Казати про історичну роль Абдуллаха Татарджика слід у контексті тієї епохи. Нагадаємо, що молодий та амбіційний султан Селім III прийшов до влади 1789 року. Військові поразки останніх десятиліть, зокрема втрата Криму та більшої частини Надчорномор’я змушували вживати заходів для реформування армії та цілого державного апарату.
Щоб протистояти сильним сусідам, Росії та Австрії, був потрібен фундамент для економічного та політичного розвитку — на його базі якого можна було створити сучасну армію. За зразок планували взяти французьку республіканську армію, що в 1790-х роках успішно відбивала наступ коаліції європейських монархічних держав.
За словами західних істориків, численні спроби реформування Османської імперії у XVIII–XX ст. провалилися через відчайдушний спротив «консервативного та обмеженого мусульманського духівництва». Це звинувачення вигадали антиісламісти з метою подати іслам як релігію, що гальмує прогрес мусульманських держав. Насправді серед османських реформаторів було досить видатних мусульманських діячів, що усвідомлювали потребу змін у державі. Одним з них був Абдуллах Татарджик.
Період султана Селіма III відомий як доба, коли задумано й визначено новий лад, що отримав назву Нізам-і Джедід. Найважливішою трансформацією, що визначила політичну програму руху Нізам-і Джедід, став той факт, що ворожі держави, з якими Османська імперія боролася століттями, тепер перетворилися на успішні моделі, й на них варто було орієнтуватися, їх треба було наслідувати.
На прохання султана провідні державні діячі того часу уклали проєкти реформування державного апарату й армії (вони називалися лаїхе. — Авт.). Поміж тих, хто подав свій проєкт на розгляд Селімові III, був Абдуллах-ефенді.
Реорганізація держави та армії, проблеми, пов’язані з внутрішньою безпекою та правосуддям, набором солдатів, потребою в учителях і навчених вояках, логістикою, питаннями фінансування армії та погодинної заробітної платні — це теми, що до них зверталися автори проєктів.
Лаїхе, укладена Абдуллахом Татарджиком, складалася з кількох частин. Перша частина — історичне обґрунтування запланованих реформ. За словами Абдуллаха-ефенді, за часів Сулеймана Пишного могутність держави досягла найбільших висот, бо військовій справі приділяли багато уваги. Яничари були готові до походів як улітку, так і взимку. Бачивши це, християнські держави також удавалися до відповідних заходів, щоб максимально захистити свої землі. Вони будували замки та активно виробляли порох, створюючи артилерійську та боєприпасну промисловість, а також нові воєнні мистецтва. Вони писали книги про облогу фортець і цього всього навчали своїх солдатів.
Успішним прикладом військових реформ Татарджик уважав Росію часів Петра I. Водночас він, не стримуючи презирства, писав, що Росія в передреформений період «перебувала в жалюгідному стані, її люд складався зі звіркуватих людей мішаних рас і національностей, що ставали жертвами сусідніх володарів». Якщо Петро зміг досягти успіху завдяки своєму патріотизму, хоч він і не був мусульманин, османські володарі так само могли б це зробити, на думку Абдуллаха-ефенді:
«Більша частина земель у нашій державі розташована в сільськогосподарських районах (помірний клімат), і люди цього клімату, як відомо, мають більше здібностей і талантів, ніж люди інших (північних) держав. Люди цього клімату можуть за кілька років розвинути промисловість і виробництво, на що [північним] треба б п’ять або десять років. Нема сумніву, що вони будуть талановитіші й у навчанні».
Здається, ідеї про те, що здібності людей визначаються географією, що сьогодні можемо назвати «географічним детермінізмом», були досить популярні в османську добу.
Щодо війська та військової служби Абдуллах Татарджик був упевнений у здатності народу та османських солдатів перейняти новозаводження європейців. У своєму трактаті він не раз заявляє, що джерело військових знань — це Європа, і пропонує навчати османських солдатів офіцерами, привезеними з дружніх європейських країн:
«Інструкторів з артилерії, стрілецької справи, боєприпасів та інших військових наук слід залучати з Англії, Франції та інших християнських держав, зваблюючи їх» (привабливими пропозиціями. — Авт.).
Говорячи про повернення Криму, Татарджик уважав, що Росія після проведення військових реформ в Османській імперії та зміцнення армії мусить сама відмовитися від контролю над півостровом — у противному разі на неї чекатиме неминуча поразка.
Відомо, що лаїхе Татарджика прочитано перед султаном і членами уряду. Деякі ідеї Селім III намагався реалізувати, але повсякчасні воєнні кампанії та опір реформам з боку яничарського корпусу призвели до провалу більшости починань султана. 1807 року внаслідок військового заколоту Селіма усунуто від влади, а за рік його вбили у своєму палаці. Продовжувачем реформ став двоюрідний брат Селіма, султан Махмуд II (1808–1839).
