Хороший мусульманин, поганий мусульманин

1
Тарік Рамадан, доктор філософських наук, професор Фрайбургзького університету у Швейцарії, президент Мусульманської організації Швейцарії.
19.02.2010
Оцініть статтю: 
(306 оцінки)
oksana
Зображення користувача oksana.

Не встиг осісти пил після обвалення веж у Нью-Йорку 11 вересня 2001 року, як почалися гарячкові пошуки “помірних мусульман” - людей, які нададуть потрібні відповіді, які дистанціюються від цього неподобства і засудять ці акти насильства “мусульманських екстремістів”, “ісламських фундаменталістів” та “ісламістів”. Швидко з'явилися дві різні категорії мусульман: “хороші” і “погані”, “помірковані”, “ліберали” і “секуляристи” проти “фундаменталістів”, “екстремістів” і “ісламістів”.

Такий поділ на категорії не новий. У літературі, написаній під час колоніальної епохи, в кінці XIX і на початку XX століть, особливо вченими-сходознавцями Британії та Франції, мусульмани зображувалися у такому ж бінарному стилі. “Хороші” мусульмани це ті, хто або співпрацював з колонізаторами, або приймав цінності та звичаї домінуючої влади. Решту, “поганих” мусульман, тих хто “чинив опір” релігійний, культурний і політичний, постійно ображали, відносячи до категорії “інших” і пригнічуючи як тих, хто “є небезпечним”. Часи змінилися, але старі погляди і спрощений підхід, як і раніше відкидають тінь на нинішні дебати про іслам в інтелектуальних колах, в політиці та ЗМІ. Одна з причин, через яку так багато мусульманських мислителів, діячів та реформаторів намагаються сьогодні уникнути ярлика “помірних” - це почуття, що продаєш свою релігію Заходові з його задушливою термінологією.

То що ж саме ми обговорюємо? Релігійні чи теологічні практики? Політичні позиції? Схильність до насильства? Ворожість до Заходу? Що ми маємо на увазі, відносячи когось до “помірних” мусульман?

В основі сучасних міркувань про “помірних” та їх пошуків лежить змішування понять. Іслам, як вважається, не розмежовує релігію і політику; таким чином дозволено використовувати найзагальніші описові терміни, не розрізняючи релігійні концепції і практики та політичні програми і дії. Прийняти таке спрощене сприйняття мусульман, і “мусульманського світу”, означає відкинути геть найелементарніші описові та аналітичні принципи, які ми зазвичай застосовуємо в таких різних галузях, як теологія і закон з одного боку, і соціальні науки і політична теорія з іншого. З огляду на визнану всіма складність цієї досить чутливої теми, нам слід було б почати з впорядкування пріоритетів: по-перше, з питання релігійних термінів. Чи можемо ми говорити про помірність, протиставляючи її надмірності в тому, як мусульмани практикують свою релігію? І як нам слід класифікувати різні теологічні напрямки, що співіснують всередині ісламу?

Тема помірності в релігійній практиці постійно фігурувала в ісламській літературі з самого початку, за життя пророка Мухаммада на початку VII-го століття. У Корані і супроводжуючій його пророчій традиції мусульман - чоловіків і жінок - закликають виявляти помірність у всіх аспектах їх релігійного життя. “Бог бажає полегшення для вас, і не бажає труднощів”, нагадує нам Коран, а Мухаммад підтверджує: “Полегшуйте, а не ускладнюйте”. Як приклад попередження віруючих від надмірності часто приводять полегшення обов'язків посту в місяць Рамадан для подорожуючих. Такі методи з самого початку застосовувала більшість мусульманських вчених для розуміння цитати з Корану, яка описує мусульман як “громаду помірності”.

Протягом першого так званого ісламського століття (або VIII-го століття) виявилися дві інтерпретації релігійної практики: ахль аль-'азіма, які застосовували до навчань букви закону, не беручи до уваги ані контекст, ані необхідності “полегшувати”; і ахль ар - рукхас, які розглядали не тільки ці чинники, а й потребу виявляти гнучкість відповідно до соціального контексту свого часу, не кажучи вже про випадки потреби (хаджу) і необхідності (дарура). Протягом останніх 13 століть більшість ісламських вчених і мусульман у всьому світі (як суніти, так і шиїти, незалежно від школи фікху) пропагували і слідували шляхом помірності й гнучкості у практиці своєї релігії. Суворо дотримуючись основоположних принципів (таких як віровчення або акида, що включає в себе щоденну п'ятиразову молитву і піст в Рамадан, а також заборони, наприклад, на алкоголь і свинину), вони пристосовувалися до нових обставин і мінливих часів (наприклад, інтегруючи окремі аспекти нових культур, висловлюючи думки з приводу новітніх наукових і технологічних відкриттів і т.д.).

Саме на цьому рівні ми можемо вперше помітити появу помилок щодо мусульманської помірності. В західних суспільствах, де практика і помітність релігії на побутовому рівні наближені до нуля (навіть у Сполучених Штатах, де релігія як культурна і моральна точка відліку має відносно сильну позицію), той, хто говорить про щоденні молитви, піст, про засновані на релігії моральні зобов'язання, заборони та правила одягу часто автоматично опиняється на межі крайнощів.

З цієї викривленої точки зору поміркованими мусульманами є ті, хто не виділяється одягом, вживає алкоголь, і дотримується своєї релігії “як і ми нашої” - тобто не так щоб дуже, або, принаймні, щоб це не було нікому помітно. Але наша історія, культура і точки відліку не абсолютно однакові; поняття помірності потрібно вивчати всередині відповідної системи координат. Воно не може бути нав'язаним ззовні.

Однак, у той же час мусульмани не можуть, або не повинні заперечувати, що серед усіх різноманітних течій, які існують у переважно мусульманських країнах і спільнотах - буквалістів, традиціоналістів, реформаторів, раціоналістів, містиків і навіть прихильників чистої політики - можна виявити часом догматичні та близькі до крайнощів тлумачення. І в основному сьогодні найбільш обмежене тлумачення релігії ми зустрічаємо саме у буквалістських, традиціоналістських і політизованих течіях ісламської думки по всьому світу. Їм властиво виносити юридичні висновки, що стосуються релігійної практики, культурної поведінки, людських відносин, прав жінок і відносин з “немусульманами”, не беручи до уваги ні соціального, ні історичного контексту.

Що стосується немусульман, деякі групи (деякі з буквалістів у Саудівській Аравії чи традиціоналістів-табліговців у Пакистані) не рекомендують мусульманам вступати у відносини з християнами, іудеями або атеїстами, і навіть радять зайняти дещо ворожу позицію. Деякі з цих нечисленних мусульманських груп - особливо так звані такфірісти - критикують інші існуючі серед мусульман тенденції, доходячи до того, що ставлять під сумнів ісламський характер їхньої віри та релігійної практики.

Ті, хто вважає себе реформістами, часто піддаються критиці у внутрішніх мусульманських дебатах за те, що “вийшли з ісламу” у своїх пошуках контексту і “нового розуміння” релігійних текстів. На Заході, так само як і в Азії та Африці, мене неодноразово називали кяфіром (невіруючим), муртадом (відступником) або самозванцем, що намагається фальсифікувати іслам і знищити його зсередини. Таке трапляється з багатьма мусульманськими реформістами, яких парадоксальним чином деякі праві кола на Заході в той же час вважають “фундаменталістами” і “екстремістами”.

Але, мабуть, більш тривожною і підсилюючою небезпеку будь-яких спроб категоризувати ззовні є існуюча серед деяких реформістських, раціоналістичних або схильних до містицизму рухів займати в своєму тісному колі таку ж догматичну позицію по відношенню до своїх побратимів за релігією, ставлячи під сумнів їх правомірність в самій категоричній манері. Помірність багатовимірна, і виражається вона не тільки по відношенню до Заходу чи “немусульман”.

Більш пильний аналіз політичних позицій буквалістів, традиціоналістів, раціоналістів, реформістів і містиків ще більше ускладнює розуміння. Я вважаю, що питання політичної поміркованості часто суб'єктивне. Яскравим прикладом цього є Афганістан: Тих самих людей, яких два десятиліття тому вітали як “борців за свободу” проти радянського вторгнення, сьогодні називають “терористами”, коли вони опираються англо-американській окупації своєї країни. І кожен готовий засудити терористичні акти проти цивільного населення Нью-Йорку, Рабату, Балі, Аммана, Мадрида і Лондона, але як назвати рух опору в Іраку, Афганістані чи Палестині, що борються проти іноземної окупації, яку вони вважають незаконною і недозволеною? Чи вважати мусульманських членів опору “екстремістами”, якщо “помірними” стають ті, хто приймає окупаційну присутність американських і британських військ? Хто вирішує, і на підставі яких критеріїв?

Мені довелося на власній шкурі відчути подібну зміну визначень. Одного разу газета “Washington Post” назвала мене “мусульманським Мартіном Лютером”, і тут же “Sun” затаврувала “войовничим ісламістом”. У 2003 році в Держдепартаменті США мене приймали як “відкритого” і “помірного” мусульманина. Менше року тому, при тій же адміністрації Буша, критичні висловлювання про американську політику в Іраку і Палестині (де я визнаю законність опору, жодним чином не виправдовуючи при цьому атак на цивільне населення і тих, хто не бере участі в бойових діях) перетворили мене в потенційного “поплічника тероризму” й “екстреміста”. Мені заборонили в'їзд до Сполучених Штатів. Потім, через шість років, влада США зняла з мене всі пов'язані з тероризмом та екстремізмом звинувачення. Адміністрація Обами вирішила, що моя думка не є небезпечною і що я можу бути корисним у критичному обговоренні ісламу: тепер мені дозволено приїжджати до Сполучених Штатів.

Але нападки на мене тривають. Будучи онуком Хасана аль-Банни, засновника “Братів-мусульман” - найстарішого і найбільшого ісламського політичного руху в світі - я небезпечний за визначенням, і слухати мене не слід. Іслам, заявляють мої опоненти, припускає замовчування і удавання (такийя), і мене звинувачують у використанні цього повною мірою: все те, що таке миле західній аудиторії, насправді є всього лише презентабельною стороною якогось таємного плану - стверджується, що я хочу ісламізувати сучасність, Європу та європейців, весь Захід. То як же я можу бути “помірним”, запитують вони.

Справа не тільки в тому, що політична “поміркованість” є поняттям досить невизначеним, ще більше ускладнює аналіз змішування релігійної та політичної сфер. Люди відразу, і занадто поспішно, вважають, що якщо жінка або чоловік релігійно “ліберальні” в тому, що стосується дотримання ісламу, наприклад, носіння хіджаба або вживання алкоголю, то він чи вона будуть дотримуватися настільки ж “ліберальних” політичних поглядів. З власного досвіду можу сказати, що це абсолютно не так. Є дуже багато мусульман - політичних діячів, інтелектуалів та правозахисників - з ліберальними поглядами і ліберально дотримуються релігії, які при цьому відкрито підтримують жорсткі диктаторські режими і /або найбільш насильницькі рухи опору всюди, від Алжиру до Франції. Тож помірність у релігії не можна пов'язувати з її, за припущенням, політичним еквівалентом. Проте на заході існує тенденція об'єднувати ці категорії.

Відносини з “Заходом” пропонують ще один цікавий стандарт, за яким оцінюється політична і релігійна позиція сучасних мусульман. Екстремістські групи, що визнають насильство, розглядають свої відносини із Заходом тільки в плані абсолютного протистояння і ворожості, втіленої у мову релігійних, політичних, культурних та економічних понять. Тим не менше, переважна більшість мусульман у світі - особливо західних мусульман - визнають досягнення західних суспільств, вимагаючи в той же час права визначати для самих себе параметри своєї “ідентичності”, образ і манеру дотримання релігії, і свої духовні та моральні переконання. У цьому світлі критика та заперечення Заходу пов'язані тільки з відмовою приймати політичну, економічну або культурну перевагу.

Навіть у лавах ісламістів суворо релігійний дискурс по відношенню до Заходу переважно помірний, від Малайзії до Марокко, у тому числі і в нинішньому ісламістському уряді Туреччини, чиєю головною метою є вступ до демократичного і світського Європейського Союзу. Зона напруженості і латентного конфлікту визначається не релігією, і отже не має відношення ні до ісламу, ні до “помірних мусульман”.

Декому на Заході сьогодні дуже хочеться віднести до помірних мусульман тих, хто непомітний, або виглядає так само як ми, хто підтримує нас, або навіть тих, хто прийняв умови свого підпорядкування. Відповідно, всіх інших вони хочуть оголосити фундаменталістами або екстремістами. Такі своєкорисливі судження ідеологічні за природою, вони ведуть тільки до розумового сум'яття і заважають нам зрозуміти політичну і економічну по суті природу цього питання. Вони не можуть допомогти нам зрозуміти діючу в мусульманських суспільствах складну динаміку. Після того, як ми засудили екстремістські групи, що визнають насильство і вбивають невинних громадян нібито в ім'я ісламу, необхідно рухатися далі і помістити їх політичну позицію в певний контекст.

Існує і строго релігійне обговорення поняття помірності, що формулюється мовою ісламського права та основ віри. Якщо в нього вникнути - як це і має бути - можна буде підходити до більш нагальних політичних питань з набагато меншою упередженістю і наївністю. Ніколи не слід забувати, що релігійна помірність, як би її не визначали, чудово поєднується з радикальною, ненасильницькою, демократичною політичною позицією, що заперечує всі форми підпорядкування, експлуатації і гноблення.

Тарік РАМАДАН, доктор філософських наук, професор Фрайбургзького університету у Швейцарії, президент Мусульманської організації Швейцарії.

Стаття була опублікована в “New Statement

За матеріалами «ІсламНьюз»

Посилання на тему:

Тарік Рамадан: Єгипет/Палестина - Стіна ганьби

Тарік Рамадан: Мої співвітчизники проголосували за заборону мінаретів зі страху

Тарік Рамадан: Мусульмани і Палестина

Мусульмани сьогодні стикаються з фундаментальними проблемами

Т. Рамадан порівнює стереотипи європейців щодо мусульман із забобонами антисемітів

Тарік Рамадан: Папа повинен зайняти чітку позицію у близькосхідному конфлікті

Тарик Рамадан затверджує співіснування ісламу та демократії

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь
Якшо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.