У грудні 2014 року голова Ради Федерації Росії Валентина Матвієнко запропонувала визнати незаконним рішення про передачу Криму до складу України, ухвалене в 1954 році. Через півроку, виконуючи замовлення Кремля, Генпрокуратура РФ виступила із заявою, в якій йшлося: «Ні Конституція РРФСР, ні Конституція СРСР не передбачала повноважень Президій Верховних Рад РРФСР і СРСР з розгляду питань про зміну
Ця юридично нікчемна заява стала черговим свідченням того, що в Москві усвідомлюють неправовий характер анексії Криму. Кремль судомно намагається легітимізувати збройне захоплення АРК, запрошуючи на півострів корумпованих євродепутатів, організовуючи різні шоу за участю напівзабутих «зірок» Голлівуду, вишукуючи в архівах акти держав, які давно не існують. Але всі ці спроби приречені на провал до тих пір, поки міжнародне співтовариство готове відстоювати право України на територіальну цілісність.
Скасування постанови президії Верховної Ради Української РСР від 5 лютого 1954 року та указу президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 року аж ніяк не в компетенції Федеральних Зборів РФ або Генеральної прокуратури Росії. Слід також зазначити, що практика перекроювання кордонів, що існувала за часів СРСР, ніколи не мала нічого спільного із законністю і міжнародним правом.
У період між 1919 і 1924 рр. Росія без жодних погоджень з Україною кілька разів змінювала кордони на свою користь, відокремивши території, які нині є частинами Брянської, Курської, Воронезької та Ростовської областей РФ. Очевидно, пробуючи переглядати рішення органів влади СРСР 1954 року, Росія насамперед повинна переглянути і відповідні рішення щодо цих територій, повернувши їх Україні.
Акти 1954 року ухвалювалися тими самими людьми, які депортували в 1944 році кримськотатарський народ, болгар, греків і німців, які століттями жили в Криму. Думки цих народів під час вирішення територіальних суперечок ніхто ніколи не брав до уваги. Все вирішувалося силовими методами і в 1944, і в 1954, і в 2014 рр. Тому говорити про законність або незаконність тих чи інших рішень вищих органів влади СРСР немає жодного резону. А тим більше їх не можна скасувати заднім числом.
На момент здобуття Україною незалежності в 1991 році Крим вже був у її складі. Пізніше цей факт неодноразово підтверджувався різними міждержавними і міжнародними актами. У 1994 році територіальна цілісність України була закріплена Будапештським меморандумом, а в
Не витримують критики і заяви російської сторони про «російський» Крим. Аналіз демографічної ситуації свідчить про те, що аж до початку масової депортації народів Криму в 1944 році, росіяни ніколи не були більшістю на півострові. У період з кінця XIX століття і до початку Другої світової війни їх частка в складі населення Криму зросла з 35% до 49%, але при цьому росіяни так і не стали більшістю. Частка українців за цей же період зросла з 10% до 15%, а частка кримських татар зменшилася з 38% до 20%. Ця статистика показує, що Крим тривалий час був багатонаціональною територією, без домінування одного з етносів. При цьому тільки завдяки сталінській національній політиці ситуація в Криму змінилася на користь росіян. За 233 роки, після того, як Кримське ханство було захоплено Російською імперією, справді «російським» Крим був лише 10 років — з 1944 по 1954 рр. Після повернення на півострів, в кінці
Цілком очевидно — всі спроби керівництва РФ повернути історію назад приречені на провал. Повернення Криму до складу України є лише справою часу. Наблизити цей час може послідовність керівництва країни, його опора на кримських татар як на єдину реальну силу, здатну протистояти російській окупації.
Олександр Степанченко спеціально для «Іслам в Україні»
