Збільшення бази середньовічних історичних джерел дозволяє реконструювати умови життя, побут і культуру тюркських народів, що населяли більше 1000 років регіон Північного Причорномор’я.
Прийнятий у XIV столітті татарами Іслам змінив життя кочових племен. Межиріччя Дону і Дніпра стало центром формування синкретичної культури, що увібрала у себе традиції кочових народів Дешт-і-Кипчаку та урбанізованих регіонів Хорезму. Те, як відбувався взаємовплив у формуванні тюркських етносів Північного Причорномор’я, описав у своєму творі арабський письменник і мандрівник Ібн Фадлаллах аль-Омарі: «У давнину ця держава була країною Кипчаків, але коли нею заволоділи Татари, то Кипчаки зробилися їх підданими. Потім вони (Татари) змішалися і поріднилися з ними (Кипчаками), і земля взяла верх над природними і расовими якостями їх (Татар) і всі вони стали точно Кипчаки, як ніби вони одного (з ними) роду, тому що Монголи (і Татари) оселилися на землі кипчаків, одружувалися з ними і залишалися жити на землі їх».
Освоєння нових територій вимагало від монголо-татарських завойовників створення опорних пунктів, які завдяки торгівлі, що розвивалася, досить швидко перетворилися на великі міські центри. Саме так виникли Кілія, Аккерман (Білгород-Дністровський), Шехр-аль-Джедід (Старий Орхей), Ескі-Кирим (Старий Крим), Азак (Азов), Аргамаклі-Сарай, Ак-Мечеть (на Південному Бузі), Велика Мечетня. За часів Кримського ханства до цих міст додалися нові:Ачі-Кале (Очаків), Бахчисарай, Іслам Кермен, Бендер.
До тепер в більшій частині вищеназваних міст археологічні розкопки або взагалі не проводилися, або велися епізодично. Проте навіть на підставі тих даних, які є зараз, можна говорити, що прийняття нової релігії зробило нові міста схожими на середньоазіатські або близькосхідні поліси. Численні мечеті, мінарети, медресе і караван-сараї були зведені майстерними будівельниками, деякі з них збереглися до наших днів. Середньоазіатський сегмент в міському житті особливо виразно проявився в побуті. Під час розкопок середньовічних міст, які належать до періоду Золотої Орди і Кримського ханства, були знайдені печі (тандири), умивальники (тошна), лежанки (суф), при цьому деякі побутові споруди були змінені з метою пристосування їх до місцевого клімату.
Як відомо, монголо-татари не будували для захисту своїх міст оборонних споруд. Їх наступники, кримські татари, і особливо османські турки вели активне будівництво фортець. До нашого часу їх збереглося не так багато. Найбільш значними є Аккерманська фортеця (побудована молдаванами в XV столітті, надалі вона була перебудована й істотно зміцнена османами), фортеця в Бендерах, Єні-Кале (Керч), фортеця «Арабат», Ор-Капу (Перекоп). На території фортець споруджувалися мечеті, які ставали центрами релігійного та культурного життя міст.
Перша письмова згадка про будівництво мечеті в Північному Причорномор’ї належить до 1222 р. У той рік армія турків-сельджуків захопила Судак, де ними був побудований мусульманський молитовний будинок. Згідно з широко поширеною легендою, однією з перших у Криму була побудована мечеть, яку пов’язують з ім’ям мамлюкського султана Єгипту Бейбарса (XIII століття). Єгипетський правитель за походженням був кипчаком (половцем). Про це повідомляє арабський історик аль-Айні. Бейбарс прославився як видатний полководець і державний діяч. У Єгипті завдяки його старанням було побудовано безліч мечетей, в тому числі знаменита мечеть в Каїрі, що носить його ім’я. Переказ свідчить, що 1277 року Бейбарс виділив 2000 динарів на спорудження культової будівлі. Від мечеті Бейбарса у Старому Криму до теперішнього часу залишилися одні руїни, проте ще в кінці XVIII століття будівля вражала сучасників своєю красою і багатою обробкою з мармуру і порфіру.
Поряд з мечеттю Бейбарса знаходиться мечеть хана Узбека, яка добре збереглася до теперішнього часу. Її зведення датується 1314 роком. Вхідний портал і міхраб прикрашені майстерним різьбленням по каменю. Мечеть Узбека була першою культовою спорудою в Криму після того, як Іслам став державною релігією Золотої Орди.
Серед молитовних будинків Криму найбільш відомою є побудована в XVI столітті за проектом видатного турецького архітектора Ходжі-Сінана мечеть Хан Джамі в Гезльові (Євпаторія). Цей величний храм є справжнім шедевром ісламської архітектури. Сінан побудував ще одну мечеть − Біюк Джамі, у Кефе (Феодосії), але вона була зруйнована вже в радянський час.
Загалом до кінця XVIII століття в Криму було 1660 мечетей, 61 медресе і текіє. Що стосується території Буджака та Едісана, то точну кількість мусульманських культових споруд підрахувати досить важко. У Буджаку до нашого часу збереглася лише одна мечеть − в Ізмаїлі (використовується як музей). На території Аккерманської фортеці залишилися мінарет і фундамент храму османського періоду. В Едісані, в Ачі Кале (Очаків) також збереглася, хоча і в перебудованому вигляді, мечеть (нині використовується як православна церква).
Всього, згідно з повідомленням турецького мандрівника XVII століття Евлія Челебі, в містах і селищах Буджака та Едісана, які він відвідав, було 37 мечетей, але ці дані далеко не повною мірою відображають ситуацію в регіонах. Вже після відвідин Челебі були побудовані мечеті в Хаджибеї, Балті і в інших містах і селищах, підвладних Османської імперії та Кримському ханству.
Релігійну ситуацію в Північному Причорномор’ї XIII–XVIII століть неможливо зрозуміти у відриві від писемної спадщини татар, ногайців і турків-османів. Мусульманські мислителі, правознавці, історики і поети Криму, Буджака та Едісана зробили величезний внесок у скарбницю ісламської цивілізації. Розповіді про них буде присвячена наступна стаття з серії «Історія Ісламу в Україні».
Олександр Степанченко спеціально для «Іслам в Україні»
