Остання битва хана Ногая

Остання битва хана Ногая
30.05.2016
Оцініть статтю: 
(481 оцінка)
О. Степанченко
Зображення користувача О. Степанченко.

В останній третині XIII століття на нижньому Дунаї сформувався потужний центр впливу на політичну і військову ситуацію у Східній Європі. Улус Джучі, створений в результаті західного походу монголо-татар, зіткнувся з серйозним викликом, який був кинутий молодій державі одним із найвпливовіших військових командирів-завойовників беклярбеком Ногаєм.

Після смерті хана Берке 1266 року Ногай, що перебував разом з армією на Кавказі, був відправлений у почесне заслання до найзахіднішої околиці Золотої Орди, що межувала з південною Руссю, Угорщиною, Болгарією і Візантією. Перебуваючи далеко від політичних центрів Улусу Джучі, Ногаю довелося ухвалювати самостійні рішення в політичних, військових та економічних питаннях. Ця самостійність згодом привела до появи у беклярбека сепаратистських настроїв.

Протягом декількох років Ногай вивчав ситуацію, придивляючись до своїх сусідів, налагоджуючи контроль над підлеглими йому військами і готуючись перевірити їх у серйозній справі. Своєю ставкою він зробив містечко Сакчі (Ісакча в сучасній Румунії).

У 1270 році до Ногая за підтримкою звернувся болгарський король Костянтин Тех, який вів боротьбу за контроль над Анатолією з сельджуцьким султаном Із-ед-Діном. Ногай охоче, за чималі гроші, допоміг болгарам. У результаті балканського походу турки були повністю розбиті, а султан потрапив у полон.

Величезне значення у своїй політиці розбудови автономної, а пізніше і незалежної держави, Ногай надавав релігії. У 1271 році він прийняв Іслам, тим самим зберігши спадковість політичної лінії хана Берке, а також дистанціювавшись від язичницької еліти Сарая.

Це був період, коли, відповідно до трактування І. Ізмайлова, в Улусі Джучі «відбувалося становлення не тільки Ісламу як державної релігії, але і вибір конкретної віровчительної практики і законознавчих канонів, а також формування співвідношення місцевих традицій і мусульманського права». Зрозуміло, не варто переоцінювати рівень ісламізації населення улусу Ногая. Навіть після прийняття Ісламу самим беклярбеком значна частина його війська та оточення продовжувала зберігати традиційні релігійні практики монголів.

У 1273 році Ногай одружився з дочкою візантійського імператора Михаіла Палеолога Єфросинією. Завдяки такому ходу золотоординський темник, який не мав права на титул хана, перетворив себе у повноцінного європейського монарха. В якості подяки за дочку Михаіл Палеолог зажадав від Ногая військової допомоги у конфлікті з болгарами за міста Монхіаль і Мосеврія. Беклярбек особисто очолив 30-тисячну татарську армію, надавши реальну підтримку своєму тестю.

У 70-ті роки Ногай відновив союз із мамлюкським Єгиптом, який виник ще за Берке. Він вів активне дипломатичне листування, яке свідчить про те, що беклярбек відмінно розбирався у геополітичній ситуації того часу.

У 80-ті і 90-ті роки Ногай домігся абсолютного впливу на політику Золотої Орди, але при цьому він продовжив виношувати плани зі створення на базі Західного улусу незалежної від Сарая держави. У 1291 році за активної підтримки Ногая ханом став Тохта. В обмін на це під управління беклярбека перейшов Крим. Очевидно, саме з цього моменту Ногай перестав вважати себе звязаним з Улусом Джучі.
На монетному дворі Сакчі Ногай почав карбувати свою монету. На одній з них, датованих 1291 роком, за версією Е. Бейттера і В. Дружиніна, читається лінійна легенда з трьох рядків, записана арабським куфічним алфавітом: «Шанування Аллага та його посланця. Справедливий Ногай хан». Якщо автори версії праві, то в цьому випадку ми можемо досить точно датувати момент становлення беклярбека як незалежного правителя.

Починаючи з 1294 року, відносини Ногая і хана Тохти стали вкрай напруженими. Сепаратистські устремління господаря Західного улусу були більш, ніж очевидні. Справа йшла до відкритого збройного конфлікту. Тохта не був упевнений в своїх силах і довгий час вичікував, сподіваючись шляхом інтриг і дипломатії домогтися підпорядкування Ногая. Зі свого боку, беклярбек посилював вплив у князівствах північно-східної і південної Русі, які, визнаючи своїм ханом Тохту, платили податки не Сараю, а Сакчі.

У 1298 році Ногай зібрав величезне військо (за деякими відомостями, до 200 тис. воїнів) і виступив проти Тохти. У хана було вдвічі менше людей, але він не ухилявся від битви. Битва відбулася на Дону. Ногай розгромив армію золотоординського правителя, але не переслідував його. З того часу всі території на захід від Дону перейшли під контроль правителя Західного улусу.

Але насолодитися перемогою Ногаю не вдалося, у війську переможців почалася міжусобиці між кланами чингізидів. Частина впливових нойонів перейшла до Тохти разом із значною частиною армії. Крім цього, із підпорядкування Ногая вийшли його васали Сербія і Болгарія. Таким чином, перед вирішальною сутичкою військо всесильного беклярбека дуже зріділо.

А між тим Тохта, зібравши всі свої сили, виступив на захід. Дві армії зустрілися в межиріччі Дністра і Південного Бугу, в районі лиману Куяльник, у вересні 1300 року. Ногай, прикинувшись хворим, вступив в переговори з Тохтою, намагаючись переконати хана у своїй лояльності і готовності підкориться. Одночасно з цим він відправив своїх синів з великим загоном в обхід армії Тохти.

Хан розгадав задум беклярбека і завдав удару першим. Маючи величезну кількісну перевагу, Тохта без труднощів розгромив війська Ногая, частина якого врятувалася втечею. Сам Ногай потрапив в полон, але був убитий, а його голову доставили переможцю.

Золотоординському хану ще протягом кількох років довелося воювати з нащадками Ногая та його емірами, але це були вже локальні зіткнення, які нічим серйозним державі не загрожували.

З іншими матеріалами вз серії «Історія Ісламу в Україні» можна ознайомитися за посиланням.

Олександр Степанченко спеціально для «Іслам в Україні»

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь
Якшо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.