Як приймали Іслам тюркські народи. Частина друга

Карта тюркських держав середньовіччя
Карта тюркських держав середньовіччя
Тюрки в поході
Тюрки в поході
Карта тюркських держав середньовіччя
Тюрки в поході
03.07.2020
Оцініть статтю: 
(43 оцінки)
Олександр Степа...
Зображення користувача Олександр Степанченко.

На початку XIII століття Конійський султанат, створений сельджуками в Анатолії, був однією з найсильніших мусульманських держав на Близькому Сході. Оговтавшись після ударів, завданих хрестоносцями, сельджуки змогли не просто встояти, а й значно посилити свою владу в регіоні. За султанів Кей-Кавуса I та Кей-Кубада I сельджуки змогли розширити межі держави, вийшовши до берегів Середземного й Чорного морів.

Успіхам конійських сельджуків поклав кінець наїзд монгольського війська. Від 1236 року Конійський султанат потрапив у васальну залежність від Монгольської імперії. Вирішальний удар монголи завдали сельджукам у бою під Кесе-Дагом, де досвідчений полководець нойон Байджу завдав важкої поразки мусульманам. Після цього монгольське військо окупувало велику частину держави, внутрішні заворушення ще більше посилили хаос. Товпи біженців рушили на захід, до кордонів Візантії, де було відносно спокійно.

Лише за півтора століття в Анатолії сельджуки змогли створити не тільки сильну державу, а й видатну культуру, у своїй основі мусульманську. Перед приходом сельджуків до Малої Азії переважну більшість тамтешньої людности становили християни, але вже до середини XII століття Іслам цілком домінував у регіоні. Це сталося через гнучку політику сельджуцьких султанів щодо християн і заходів, що стимулювали навернення в Іслам.

Потрапивши в залежність від монголів, Конійський султанат ще глибше поринав у безодню кризи — крах держави був неминучий. У цій ситуації проводир туркменського племені каї Ертогрул створює невеликий бейлік — автономне князівство на заході Анатолії. За врядування сина Ертогрула, Османа (1299–1324), територія бейліку збільшується в кілька разів, передусім завдяки успішним завойовницьким походам проти Візантії.

Бейлік Ертогрула-Османа стає осередком нової мусульманської держави — Османської імперії. Деякі історики сумніваються у свідоцтвах урядування Ертогрула та Османа тільки на тій підставі, що практично не збереглося прижиттєвих документів, і вся інформація про засновників Османської імперії ґрунтується на пізніших джерелах, переказах і легендах. Такий підхід явно страждає на однобічність, бо в історії чимало значних особистостей, відомих нам лише за легендами й пізнішими згадками в літописах. Досить згадати засновників Руси — Рюрика, Віщого Олега та княгиню Ольгу — про них збереглося вкрай мало прижиттєвих письмових повідомлень. 

Бейлік Османа ще не був повноцінною імперією не тільки через свій невеликий розмір і незначний уплив, а й через те, що на його території мусульмани були релігійною меншиною серед сили християнського населення. Щоб залучити мусульман на завойовані землі, Ертогрул, а потім  Осман оголосили себе борцями за віру — газі. Це дозволило їм створити невелику, але добре мотивовану армію, що стала помалу вибивати візантійців з Анатолії. У цей період туркмени практично не будували нових мечетей: за молитовні будинки їм правили колишні християнські храми.

Зростання числа мусульман і послідовна політика ісламізації створили передумови для подальших успіхів османів. За правління сина Османа, Орхана (1324–1362), створена регулярна армія, зокрема корпус яничарів, і завойовані найважливіші візантійські міста в Анатолії: Нікея (Ізнік), Пруса (Бурса) та Нікомедія (Ізміт). Утрутившись у громадянську війну в Візантії, Орхан створив плацдарм у Європі, що дозволило потім османським султанам вести наступ проти християнських держав. За Орхана столицею стала Бурса, там почалося спорудження перших османських мечетей.

Після остаточного розпаду Конійського султанату на початку XIV століття вся Анатолія була поділена туркменськими племенами на бейліки, що фактично були незалежними державами. Але вже за султана Орхана деякі з бейліків скорилися влади османів. До кінця XV століття більшість центральних і східних регіонів Анатолії були майже цілком ісламізовані. Християнська людність  переважала хіба в приморських областях.

У другій половині XV століття Кримське ханство — молода тюркська держава, що виникла в період розпаду Золотої Орди — контролювало лише частину півострова Крим. Православне князівство Феодоро та Генуя утримували більшу частину морської та сухопутної торгівлі. Мусульманська людність Криму на той момент становила не більше як 30% від загального числа жителів. Це були переважно нащадки тюрків-половців, що оселилися на кримській землі ще в XI столітті.

У 1475 році Османська імперія провела серію військових кампаній проти християнських держав півострова. Князівство Феодоро було знищене, а генуезькі колонії зруйновані. За три роки, 1478 року, Османська імперія перетворила Кримське ханство на свій протекторат. Це дозволило розпочати процес ісламізації півострова, що завершився до кінця XVII століття. До цього часу мусульмани абсолютно домінували в Криму. Відносно невелика християнська громада складалася здебільшого з православних греків, а також вірмен. 

Напередодні завоювання Криму Росією, вже у XVIII столітті, велику частину кримських християн за наказом Катерини II депортовано до Приазов’я — на короткий період держава кримських татар стала цілком тюркська та мусульманська.

Процес ісламізації деяких тюркських народів тривав і в XIX столітті. Так, окремі східноказахстанські племена прийняли Іслам уже в період, коли їхні землі були приєднані до Російської імперії. Завдяки наверненню в Іслам, тюрки змогли долучитися до досягнень мусульманського світу, його культури та традицій. Водночас тюркські народи дали новий імпульс розвитку ісламській цивілізації в період, коли вона переживала важку економічну та політичну кризу.

Олександр Степанченко

 

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь
Якшо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.