Я − художник, який любить готувати! − Євгенія Шакірова

Кожна жінка (ну, майже кожна!) мріє реалізувати себе як фахівець в тій чи іншій сфері, розвинути свої таланти, бути корисною суспільству, досягти професійних вершин, але при цьому не втратити свого жіночого призначення − бути берегинею вогнища, дружиною, матір’ю, створювати у будинку затишок і балувати близьких смакотою. Ніхто не сперечається − в сучасній сім’ї ролі можуть розподілятися як завгодно, та й серед кулінарів-кухарів чимало представників сильної половини людства, але більша частина жінок своє верховенство на сімейній кухні не віддасть без боротьби! Але навряд чи не підкріплена належними вміннями і навичками заява: «Я на кухні − господиня, тому що я − жінка!», прозвучить переконливо.

Тому не є дивною та популярність, якою користуються всілякі кулінарні курси і майстер-класи. А тим більше такі, які регулярно для всіх охочих (і при цьому абсолютно безкоштовно!) проводяться в Kenwood Club, штаб-квартирі «Кулінарної академії Kenwood». На запрошення Вікторії Назаренко, арт-директора, не побоюся цього порівняння, пряникового королівства Le Krendel, вдалося побувати на одному з таких майстер-класів й автору цих рядків.

За стійкою перед дівчатами і жінками, які прийшли збагатитися знаннями, стояли три майстрині, але я відразу звернула увагу на молоду привабливу жінку, яка встигала і готувати, і пояснювати щось слухачкам. Те, що її голова була пов’язана хусткою, під якою ховалося волосся − не здивувало: природно, приготування вимагає дотримання санітарно-гігієнічних правил. Але виявилося, що і поза кухнею ведуча майстер-класу ходить в хустині: справа в тому, що вона − мусульманка.

Євгенія Шакірова, надиво мила, доброзичлива молода жінка, стояла за робочим столом і не тільки розповідала, але і демонструвала, роз’яснюючи тонкощі процесу, кожен етап приготування страв національної татарської кухні. Не кваплячись, але в той же час швидко, без метушні і все встигаючи, Євгенія і відповідала на запитання учасниць майстер-класу, й управлялась з кухонною технікою, і пропонувала скуштувати уже приготовані страви… Чак-чак, манти, чебуреки, самса, ще якась неймовірної ніжності і невимовного смаку випічка − незважаючи на дане собі слово схуднути до літа, я махнула рукою на обмеження в дієті і просто насолоджувалася всієї цієї смакотою! І думала − напевно, таке проникнення в секрети національної кухні і вміння змусити зазвучати окремі інгредієнти рецептів страв подібно до нот в єдиній симфонії смаку та аромату − це щось вроджене. Це талант, подібний таланту композитора, поета або художника. І, напевно, − думала я, − кожна татарська дівчинка володіє цим талантом!

Виявилося, що Євгенія татарка наполовину − її мама — удмуртка з татарськими коренями, але нестачу «татарськості» Євгенії компенсував її чоловік, чистокровний татарин. І тому до традицій народу, зокрема і до релігійних, і до кулінарних, Євгенія Шакірова доторкнулася після заміжжя. А полюбити і відчути, прийняти їх всім серцем допомогли бабусі чоловіка і всі його родичі. Як розповіла Євгенія, до знайомства з родиною чоловіка вона була поза релігією, поза традиціями, і тільки увійшовши в цю сім’ю, відчула пробудження в душі почуття приналежності до народу, зокрема й тягу до традиційної кухні − не тільки татарської, а й до національних кухонь народів, що традиційно сповідують Іслам.

− Я просто полюбила татарську, арабську, азіатську кухню − полюбила готувати!

Так хто ж вона − Євгенія Шакірова?

− Я − художник, який любить готувати! − зізнається вона.

Талант, звичайно, річ важлива, але здібності вимагають, перш за все, бажання їх власника розвиватися, рости, а також любові до тих, заради кого ти прагнеш вдосконалюватися. І до себе в тому числі! Наприклад, Євгенія, кулінарною майстерністю якої я так захоплювалася, зовсім не народилася з кухарським ковпаком на голові і з шумівкою або качалкою в руках. Більш того − вона, художник за професією, тільки після заміжжя познайомилася з таємницями кухні. І кулінарія стала улюбленим захопленням, яке змушує постійно і шукати шляхи до вдосконалення, і ділитися своїми знаннями та досвідом з іншими людьми.

− Я − художник, людина творча, люблю малювати, творити… І на кухні теж! − ділиться Євгенія. − Що стосується кулінарії − я постійно шукаю щось нове, не втомлююся вчитися, пізнавати. І якось, дізнавшись, що в «Кулінарній академії Kenwood» проводиться майстер-клас з виготовлення не просто пряників, а пряникових шкатулок, я познайомилася з Вікторією Назаренко. Це вона мені запропонувала провести майстер-клас татарської кухні. Ви знаєте, татарська кухня − це не просто якісь інгредієнти і рецепти. Це цілий комплекс. Це − культура, традиції, релігія, гостинність татарська − все, що в загальному дає уявлення про національну кухню. Оскільки татари спочатку були кочовим народом, у нас перевага надається м’ясу, а потім вже, коли почали вести більш осілий спосіб життя, пішли каші, тісто. До речі, татари дуже люблять тісто! Взагалі, вся наша кухня побудована на доброті, любові і гостинності. Якщо ви прийдете в татарську родину, ви підете звідти дуже ситими, задоволеними і щасливими! − посміхається Євгенія.

(І не посперечаєшся − я прийшла всього лише на майстер-клас з татарської кухні і перше, що сталося − мені вручили блюдо, доверху наповнене всілякою смакотою!)

Як розповіла Євгенія, мистецтву татарської кулінарії вона вчилася у літніх жінок:

− Навчалася у наших бабусь. Всі старовинні рецепти − бабусині. Всі ці пироги національні, які називаються «биліш» … (так ось звідки наш беляш пішов − ред.) − биліш з м’ясом, биліш з сиром, з солодкими начинками. Чак-чак − це дуже давні національні солодощі! Наречені готували і несли в будинок нареченого, а її оцінювали за кулінарними здібностями, саме по тому, як вона приготувала чак-чак. Якщо все правильно вийшло − заміж візьмуть! − розповідає Євгенія Шакірова.

− А з чого його роблять? − запитала і зрозуміла, що якби я жила серед татар − заміжжя мені б не світило. Але дійсно − з чого ж складаються ці ласощі, як, за якою технологією їх готують? Ось ці маленькі, однакові за величиною (хоч штангенциркулем міряй!) шматочки чогось повітряного, просоченого чимось неймовірно солодким, але не приторним, ароматним… Як готують цю страву, яка незбагненним чином здатна викликати з глибин пам’яті дорослої людини якісь образи, відблиски, звуки і запахи, що примушують знов відчути себе дитиною… Чесне слово − все це я пережила завдяки дивовижному смаку чак-чаку, який спробувала вдруге в житті! Чекаючи відповіді на своє запитання, була впевнена, що буде довжелезний список інгредієнтів, а рецепт буде неймовірно складний. Але рецепт страви, від якої могло залежати майбутнє сімейне щастя татарської дівчини на виданні, виявився досить простий:

− Чак-чак я роблю завжди − на всі свята, на всі вихідні − це моя коронна страва. Чак-чак означає «маленький», «трішки», − пояснила Євгенія.

− Маленькі шматочки тіста, обсмажені у фритюрі і залиті медово-цукровим сиропом з додаванням цукатів, лимонів, горіхів… Берете 5 яєць, додаєте півкіло борошна, вимішує − якщо густо, можна добавити ще одне яйце. Води не потрібно. Потім розгортаємо в тонкий пласт, ріжемо на тоненькі смужки. І смажимо це все у фритюрі − хвилинки 2, не більше. Це все збільшується в об’ємі, тісто стає хрустким. А потім ми це все дістаємо в суху посудину і заливаємо сиропом. Сироп − це дві частини меду на одну частину цукру, кип’ятимо, помішуючи, 1−2 хвилини. Додаємо, в сироп цукати, лимони, горіхи, цедру, апельсини − на смак. Надягаємо рукавички і мокрими руками формуємо тортик будь-якої форми. Годинку − і вже все готово, можна відразу їсти!

Я ж, авторка цих рядків, переконана, що в рецепті все-таки є щось ще. Можливо, любов і побажання добра тим, для кого це готується? Молитва перед приготуванням, особливий настрій, чистота помислів, тепло рук? І чи не збідніє стародавнє мистецтво кулінара через сучасні машини-помічниці, адже в «Кулінарній академії Kenwood» майстри охоче використовують найрізноманітнішу кухонну техніку, всілякі хитромудрі комбайни, що полегшують роботу кухаря і прискорюють сам процес… «Наскільки новітні технології − від тієї ж фірми „Kenwood“ — поєднуються зі старовинними рецептами, де передбачається ручна робота, чи не суперечить втручання машин самому духу національної кухні?», − і це запитання я поставила Євгенії Шакіровій.

− Це полегшує роботу кожної господині. Те, що ми замішуємо руками, можна, звичайно ж, замішати на машинах. Татари люблять один з найпоширеніших супів − локшина куряча, а локшину, як ми знаємо, дуже важко вимішувати дівчині (тісто має бути щільним). Тут машина дуже і дуже допомагає, робить все сама. Але на фінішних етапах без рук не обійтися! Руки доводиться прикладати до всього, − каже Євгенія.

Не могла я не поставити запитання і про те, які страви готують татари для іфтару − розговіння в місяць Рамадан.

− У татар, як у всіх мусульман, розговляються фініками і водою. Ну, а потім вже йдуть татарські страви − супчик-локшина, інше − але щось легке. Я люблю шурпу подавати − це так у татар називається м’ясний бульйон, який подається до всього − і самсу їдять з бульйоном, і як окрему страву. Баранину нежирну − але трохи, тому що це все одно було б тяжко для шлунка. Тому в основному це рослинна їжа − овочі, фрукти, фініки. Ну, а в бульйон − картопля, перець, баклажани, часник, зелень − все звичайне.

… З «Kenwood Club» я йшла не тільки з почуттям вдячності до Євгенії Шакірової, завдяки якій мій блокнот просто роздувся від записаних рецептів, але і з великим бажанням розповісти про цю успішну молоду жінку, в якої гармонійно поєднуються сучасність і традиції, що реалізувала себе в творчості, в хобі, в громадській діяльності. Розповісти мусульманку, яка ламає стереотипи про послідовниць Ісламу.