«Багдад на Дунаї» — Ізмаіл має свідоцтво про народження. Це фірман Османського султана Мурада ІІІ

«Багдад на Дунаї» —  Ізмаіл  має свідоцтво про народження. Це фірман Османського султана Мурада ІІІ
© ️Ніна Ляшонок, © Андрій Красножон / Укрінформ: Передача мерії та місцевому історико-краєзнавчому музею точної копії указу султана османської Порти Мурада ІІІ
«Багдад на Дунаї» —  Ізмаіл  має свідоцтво про народження. Це фірман Османського султана Мурада ІІІ
© ️Ніна Ляшонок, © Андрій Красножон / Укрінформ: Кізляр-ага Мехмед Хабіші-ага, якого султан Османської імперії Мурад III своїм фірманом 1589 року наділив обширними землями
«Багдад на Дунаї» —  Ізмаіл  має свідоцтво про народження. Це фірман Османського султана Мурада ІІІ
© ️Ніна Ляшонок, © Андрій Красножон / Укрінформ: 1810 року мечеть російською владою перетворили на храм РПЦ, а в 1973 році ще й розмістили діораму «Штурм фортеці Ізмаїл"
«Багдад на Дунаї» —  Ізмаіл  має свідоцтво про народження. Це фірман Османського султана Мурада ІІІ
«Багдад на Дунаї» —  Ізмаіл  має свідоцтво про народження. Це фірман Османського султана Мурада ІІІ
«Багдад на Дунаї» —  Ізмаіл  має свідоцтво про народження. Це фірман Османського султана Мурада ІІІ
11.12.2019
Оцініть статтю: 
(24 оцінки)
editor
Зображення користувача editor.

Дослідники відновили справжній вік Ізмаїла. Найбільше місто українського Придунав’я засноване 429 років тому, а зовсім не 210, як розповідали раніше туристам деякі екскурсоводи. Цей незаперечний факт встановили два блискучі дослідники — завідувач кафедри історії України Південноукраїнського національного педагогічного університету професор Андрій Красножон і директор голландського Центру досліджень арабського і турецького світів (SOTA) професор Мехмет Тютюнджі. Презентація спільної фундаментальної монографії «Ізмаїл та його фортифікація (за джерелами XVI–XIX ст.)», до якої включено понад двісті раніше невідомих документів, відбулась недавно в картинній галереї міста на Дунаї.

В опублікованому на сайті Укрінформа матеріалі Михайла Аксанюка (Одеса) під назвою «Багдад на Дунаї, що став Ізмаїлом» йдеться й про саму презентацію, й про фрагменти історії заснування та долі старовинного міста на Одещині.

Окрасою церемонії стала передача мерії та місцевому історико-краєзнавчому музею точної копії указу султана османської Порти Мурада ІІІ, що стосувався заснування Ізмаїла. По суті, місту вручили унікальне «свідоцтво про народження», завірене особистим гербом султана. Це — повнорозмірна копія віднайденої у фондах Музею ісламського мистецтва Берліна дарчої грамоти (указу) султана Османської імперії Мурада III від 14 листопада 1589 року про надання у власність головному управителю придворних покоїв (кизлар-азі) Мехмеду Хабіші-азі обширних земель у пониззі Дунаю. Також у документі міститься доручення третьому за ієрархією чиновнику османської Порти — впорядкувати переправу «у місцевості «Ісмаїл Гечіді» та заснувати поблизу місто й пристань.

Власне, про ці та інші невідомі сторінки історії Ізмаїла, який свого часу навіть назвали Багдадом на Дунаї, співавтор монографії доктор історичних наук Андрій Красножон докладно розповів кореспондентам Укрінформу. Передусім нас цікавило, що це за «місцевість Ісмаїл Гечідi», яку наказав упорядкувати тодішній правитель Порти? Чи дійшли до наших днів якісь будівлі чи оборонні мури середньовічного міста, зведені першобудівниками?

«Більшість архітектурних пам’яток міста доби Середньовіччя, зокрема й оборонних, на жаль, зруйновані. Частково після захоплення міста російською армією в 1790 році, а решта — у 1856 році. Дивом уціліла в первозданному вигляді тільки ровесниця древнього Ізмаїла — так звана „Свинцева мечеть“, як назвали храм місцеві жителі-християни наприкінці XVIII століття», розпочав свою розповідь авторитетний дослідник.

Постала мечеть на березі Дунаю у 1590 році за розпорядженням засновника міста Мехмеда-аги, зведена вона стамбульськими будівельниками, вірогідно, під керівництвом знаменитого архітектора Давуда Чавуш-аги, уточнив Красножон. І висловив сподівання, що найближчим часом «вдасться відкрити низку давніх артефактів після археологічних розкопок у межах фортифікаційного ядра історичного ареалу Ізмаїла, зокрема й рештки інших будівель і захисних мурів першого замку середньовічного міста».

Проведені спільно з професором Тютюнджі архівні дослідження, до яких було залучено групу істориків-османістів і перекладачів, показали, що ранній Ізмаїл розвивався як важливий торговельний центр і мультикультурне місто, засноване у згаданій «місцевості Ісмаїл Гечіді». Уже достеменно відомо, що місцеве населення — передусім молдовани та болгари — займалось у цій місцині напередодні заснування міста переважно рибальством та скотарством і нерідко потерпало від нападів розбійних ватаг. Особливо коли пастухи переправляли стада худоби з лівого берега для випасання на заливних луках дунайського острова Чатал.

Утім, протягом кількох років Мехмеду Хабіші-азі, що виконував волю султана, вдалось-таки впорядкувати переправу, а також збудувати поряд із нею на пологому березі Дунаю перші міські споруди. Зокрема, невеличке укріплення, в якому розмістились влада та військовий гарнізон, по сусідству — пристань, верф і мечеть. Неподалік постали ринок, караван-сарай, хамам, торгові лавки. Відтоді судна зі збіжжям, яловичиною, іншими товарами все частіше вирушали звідси як до Стамбула, так і вверх по Дунаю.

Чи було до 1589 року якесь інше поселення у цій місцевості? Дослідник заперечив: дві спроби заснувати селища на місці теперішнього Ізмаїла були, але вони не увінчались успіхом. Бо поселення грабували й швидко руйнували ватаги розбійників.

Андрій Красножон акцентував, що так само «згадки про існування у „місцевості Ізмаїл Гечіді“ слов’янського поселення під назвою „Сміл“ не мають під собою фактичного підґрунтя. Скоріш за все, йдеться про перекручений, „слов’янізований“ варіант назви „Ісмаїл“. Хоча такий топонім зустрічається на деяких старовинних мапах, але насправді він походить від турецької назви».

У монографії, виданій спільно з колегою Тютюнджі, подано наступне: «Спроби заснувати поселення у місцевості „Ісмаїл Гечіді“ були невдалими. Перше „селище на переправі Ісмаїл“ зафіксовано в архівних документах у 1543 році, невдовзі його зруйнували. Друга спроба датується 1560 роком: селище теж було зруйноване молдованами».

Іншими словами, лише з третьої спроби, за прямим наказом центральної влади Порти почалась розбудова транзитного міста-порту. Зі змісту згаданого султанського указу, виданого староосманською мовою, також випливає, що Мурад III не просто подарував головному управителю кизлар-азі велику територію у пониззі Дунаю, а й надав податкові привілеї — йому надходили значні доходи від торгівлі та митних зборів Мехмедабада (місто було назване за тодішніми традиціями на честь засновника). До речі, зберігся до наших днів у Стамбулі також величний мавзолей Мехмеда Хабіші-аги.

Як зауважив дослідник, знайдений у фондах Берліна оригінал указу тодішнього правителя Порти — справжній шедевр османського каліграфічного мистецтва: 6-кілограмовий сувій довжиною понад 5 метрів і шириною — близько півметра. Причому страхова вартість документа, написаного золотим чорнилом, перевищує 1,5 мільйона євро! У нашій монографії цей та інші архівні документи подані українською і турецькою мовами, а також супроводжуються коментарями англійською мовою.

У більш як п’ятиметровому документі всього 37 рядків, однак йдеться в ньому не лише про наділення Мехмеда Хабіші-аги обширними землями, а й чітко визначено їх межі та передбачено, що після смерті засновника міста Мехмедабад майно чиновника належить передати Вакіфу — ісламському благодійному фонду. У монографії вперше подано також установчий статут фонду («Вакіф-наме»), підписаний Мехмедом-агою, у якому зазначається, що управління містом Мехмедабад здійснюється за принципами мусульманського права — релігійними особами та цивільною адміністрацією, а також належить спрямовувати кошти на підтримку мечетей, духовних закладів і святинь світового ісламу — Мекки, Медіни, Єрусалима і Стамбула.

Тобто спершу доходи з північної провінції Порти надходили Мехмеду Хабіші-азі, а по його смерті мусульманська релігійна громада міста ще протягом двох століть продовжувала фінансувати святині ісламу та мусульман-бідняків. Так тривало аж до третього штурму фортеці й захоплення міста російськими військами в 1790 році.

 

НОВЕ МІСТО НА ДУНАЇ ПОЧАЛИ ПОРІВНЮВАТИ З БАГДАДОМ

Чи був Ізмаїл тієї доби справді процвітаючим містом? Історик переконаний: поза сумнівом. Про це свідчать, зокрема, високі темпи приросту населення нового міста: уже за два з половиною роки від заснування його чисельність досягла п’яти з половиною тисяч чоловік. Судячи з даних реєстрів, складених у липні 1591 року, можна також сказати, що від самого заснування це було мультикультурне місто. У більшості кварталів проживало християнське населення — валахи, вірмени, греки, молдовани, болгари. А в трьох — мусульманське: турки і татари. Проживали в новому місті на Дунаї також євреї та ефіопи, про що свідчать знайдені нами відомості про могилу Челібі-заде та інші. Стало відомо, що військовий гарнізон перших років існування Ізмаїла був поряд із житловими кварталами і складався з 36 охоронців та 53 кінних вершників.

— Під час вивчення архівних документів нам із доктором Тютюнджі вдалось зафіксувати навіть деякі топоніми міської топографії, — уточнив Красножон. Дослідники знають назви деяких вулиць і площ, схему розташування етнічних кварталів, назви мечетей і церков, час будівництва і модернізації на різних етапах земляних валів, найменування бастіонів і еволюцію зміни їх назв.

В одній із глав монографії завдяки зусиллям турецької вченої Сема Сарі Акташ (з університету Сакарья) подано також дані реєстрів судових тяжб та інші відомості, що проливають світло на стан економіки міста і проблематику соціально-побутових відносин у Буджаку, включно з розміром платні за виконання певних робіт, послуг тощо. З наявної інформації можна стверджувати, що нинішній ізмаїльський суднобудівний-судноремонтний завод «Дунайсудносервіс» є одним із найстаріших підприємств України, оскільки майже безперервно функціонує на тому ж місці, де у 1590 році були зведені перші споруди судноверфі.

Коли й чому нове місто на Дунаї почали порівнювати із самим Багдадом? Одеський дослідник стверджує, базуючись на виявлених першоджерелах, що місто-порт стало процвітаючим уже наприкінці XVI століття.

«Завдяки тому, як ми з’ясували, що впливовий засновник Мехмедабада в останні роки життя енергійно розбудовував своє місто, включно з інфраструктурою, формуючи потужний торговельно-транспортний вузол у пониззі Дунаю: сюди направляли необхідні матеріали, архітекторів і досвідчених будівельників також із центральних частин Османської імперії. Знаємо також, що через проявлене неабияке завзяття Мехмед-ага навіть нажив недоброзичливців серед чиновників стамбульського двору, включно з тодішнім великим візирем», — наголосив історик.

Але вирішальне значення мало те, що засновника міста-порту підтримував сам султан. Про це свідчать рядки одного з виданих фірманів (указів) Мурада III: «З плином часу означена місцевість була відроджена й упорядкована, а через відновлену пристань стали слідувати торговці».

Тож чи варто дивуватись, що турки, які бачили швидкі темпи розвитку міста, стали називати його «Мехмедабадом-Багдаді» (містом Мехмеда на Дунаї, яке можна порівняти з квітучим Багдадом)? Адже свого часу будівники Багдада теж закладали в пустелі міські квартали «з нуля», а невдовзі місто стало символом процвітання.

Проте існував Мехмедабад, за словами Красножона, недовго. Хоч архівні документи свідчать, що запущений Стамбулом імперський проєкт розвитку транзитного міста-порту на Дунаї успішно продовжувався й після смерті Мехмеда Хабіші-аги в 1591 році, відповідно до статуту Вакіф-наме. Та все ж ранній відхід засновника міста призвів до того, що пов’язаний з його іменем топонім «Мехмедабад» не прижився — уже на початку XVII століття остаточно закріпилась назва «Ісмаїл».

Причому схожа історія з перейменуванням Ізмаїла повторилась і в XIX столітті, зауважив дослідник: «Коли російські завойовники спробували стерти з пам’яті поколінь попередню назву міста — виданим у Санкт-Петербурзі указом його офіційно перейменували на „місто Тучков“, щоб відзначити таким чином заслуги генерала Тучкова, призначеного у 1812 році градоначальником. Але марно: прижився лише первинний топонімом „Ісмаїл“. До речі, найменування давньої дунайської переправи, схоже, з’явилося на честь одного з місцевих мусульманських праведників, який був тут похований у XV або XVI століттях. Хочу сказати, що ми знайшли документальне підтвердження цього факту — на окраїні історичного ареалу Ізмаїла було „тюрбе Ісмаїл-баба“, тобто його мавзолей-усипальниця, що, власне, й дав у подальшому назву і переправі, і закладеному поряд із нею місту-порту».

Відповідаючи на наші питання, чи не плануються геодезичні дослідження, щоб віднайти руїни мавзолею, з урахуванням досвіду відкриття фундаментів Хаджибея на місці теперішньої Одеси, Красножон не заперечив: «Є такі наміри. Чому — ні? Думаю, прийде час і для перспективних геодезичних і археологічних досліджень, оскільки уже знаємо точну локалізацію мавзолею, який знаходився у межах мусульманського „теке“ (монастиря бекташів) до середини XVIII століття».

Також дослідникам стало відомо, що на території «теке» був невеличкий сад, є достовірні відомості, скільки там було будівель, обнесених огорожею. Учені майже упевнені, що в результаті археологічних досліджень зможуть знайти та ідентифікувати також залишки давніх споруд. Оскільки сучасного будівництва на цій місцевості не ведеться.

 

РОСІЯ ЗНИЩИЛА ФОРТЕЦЮ І «ПЕРЕХРЕСТИЛА» СЕРЕДНЬОВІЧНУ МЕЧЕТЬ

У монографії, яку український історик пообіцяв незабаром презентувати з колегою Тютюнджі і в Одесі, Києві та Стамбулі, розміщена фотографія промовистої таблички на одній із споруд Ізмаїла: «Тут була фортеця». Чи означає це, що після поразки Росії у Кримській війні 1853–56 років російська влада подбала про знищення як давніх споруд, так і документів, що стосуються історії раннього Ізмаїла? Одеський дослідник підтвердив це: «Справді, можемо констатувати, що архітектурні пам’ятки середньовічного Ізмаїла та документи креслярського архіву ізмаїльської фортеці були знищені військовими. Знайдені нами й відповідні акти. Збереглась тільки вже згадана мною мечеть, на стінах якої вціліли фрески півтисячолітньої давності».

Хоч у деяких місцях поверх них нанесені християнські розписи після 1810 року, коли мечеть було «перехрещено» російською владою на храм РПЦ. Характерно, що в стінах мечеті в 1973 році ще й розмістили діораму «Штурм фортеці Ізмаїл», на якій зображені батальні сцени взяття міста російськими військами в грудні 1790 року.

До речі, завідувач університетської кафедри історії України вважає, що нинішній владі варто б змінити ставлення до збереження цієї унікальної культурно-історичної пам’ятки, яка вже зараз фігурує як міський туристичний об’єкт № 1.

«Ми з колегою Тютюнджі у цьому переконані, — зауважив Красножон. — Адже мечеть Ізмаїла визнана експертами перлиною середньовічної османської архітектури періоду її найвищого розквіту. „Свинцева мечеть“ є одною з найстаріших зі збережених в первозданному вигляді історичних мечетей України і має ознаки спорідненості за архітектурним стилем із деякими відомими спорудами Стамбула XVI століття. Хочу уточнити, що автор проекту мечеті Давуд Чавуш-ага був учнем великого Мімар Синана, творця багатьох шедеврів османської архітектури. Саме Давуд розробив проект однієї з найкрасивіших мечетей Стамбула — Нової мечеті Валіде-султан. З огляду на це, вважаємо, що керівництву Мінкультури України варто було б залучити провідних фахівців до дослідження й надання оцінки цій пам’ятці історії та архітектури епохи Середньовіччя, що виходить за межі національних кордонів, та ініціювати включення давньої мечеті до Попереднього списку об’єктів Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО».

На думку історика, в такому разі можлива й участь уряду Туреччини у здійсненні реставраційних робіт з метою відновлення об’єкта в первозданному вигляді — аж до спорудження за рахунок іноземного інвестора нової будівлі для розташованої усередині колишньої мечеті діорами «Штурм фортеці Ізмаїл».

Раз уже зайшла мова про діораму, як не поцікавитись у дослідника фортифікаційних споруд Півдня України доби Середньовіччя і наступних століть: наскільки відповідають історичній правді фрагменти діорами про штурм високих мурів фортеці Ізмаїл? Це достовірні сцени чи значною мірою фантазія художників?

«З приводу достовірності зображеного на діорамі, зокрема штурму високих кам’яних мурів фортеці, можна сказати, що в основному це — плід фантазії радянських художників Данілевського та Сібірського, які орієнтувались при створенні батальних сцен на акварель військового художника Матвія Іванова, написану в 1791 році», — вважає Красножон.

Достовірно відомо, що фортеця Ізмаїла, яку брав Суворов у 1790 році, є результатом низки тривалих реконструкцій і модернізацій. Від невеличкого кам’яного замку 1590-х років неподалік уцілілої мечеті до того часу збереглась лише воротна вежа. У цьому замку, зведеному при заснуванні міста, згідно з розпорядженням Мехмеда-аги, розміщувався військовий гарнізон. Уперше земляним валом Ісмаїл був обнесений після татарського повстання 1702 року. Іншими словами, аж до захоплення російськими військами у 1770 році Ісмаїл був «містом невійськовим», а торговельним і мультикультурним — населеним молдованами, вірменами, болгарами, греками та євреями. Усього лише п’яту частину складало мусульманське населення — турки і татари.

Після захоплення міста в 1770 році російськими військами і повернення його під юрисдикцію Туреччини в 1774 році, за умовами Кючук-Кайнарджійського перемир’я, уряд Порти вирішив модернізувати навколо міста оборонну лінію у вигляді земляних валів. Причому з південно-західного боку, турки звели кам’яну вежу, на якій розмістили багатоярусну артилерійську батарею «Табія» з 11 гарматами великого калібру. Також було споруджено чотири кам’яні брами. Але штурм 1790 року, який завершився жорстоким масштабним погромом мусульманських кварталів, показав недосконалість і слабкість тодішніх оборонних споруд. Аж після другого повернення міста під турецьку юрисдикцію в 1791 році було запрошено до Ісмаїла групу французьких інженерів для чергової модернізації міських укріплень. Незважаючи на те, що після штурму турецьке місто зазнало суттєвих демографічних змін…

Чи змінилась етнічна структура населення міста? Із віднайдених дослідниками документів випливає, що було спалено низку мусульманських кварталів, розстріляно з гармат кам’яну будівлю хана (гостинного двору), де закрились і продовжували чинити спротив останні захисники міста.

Водночас, той факт, що дерев’яний палац і мечеть по сусідству зі зруйнованим гостинним двором уціліли, свідчить, що не було суцільного руйнування і різанини, акцентував співавтор монографії. Зокрема, молдавські, вірменські та інші християнські квартали практично не зазнали руйнувань, на відміну від мусульманських, жителів яких не щадили: одних було вбито, інших узято в полон, а решту виселено з міста, причому багато хто загинув від голоду й грудневого морозу при конвоюванні військами.

У своєму рапорті французький інженер Кауфер, що побував в Ізмаїлі 1797 року контстатував: «ville du déserte» (місто спустошене). І водночас описав, що в місті бачив чотири брами, державну пекарню, шість церков, вісім мечетей тощо. Тобто будівлі захопленого міста не було зрівняно з землею, але упродовж 1790–1795 років відбулась майже повна заміна населення турецького і татарського кварталів. А в 1856 році російський імператор Олександр II розпорядився підірвати оборонні споруди.

Автори монографії вважають, що ці трагічні зміни позначились на подальшому економічному розвитку міста, яке було приєднано у XIX столітті разом із землями Північного Причорномор’я до Росії і знов стало називатися Ізмаїлом.

«Разом із кардинальною зміною етнічної структури населення Ізмаїла відбулась повна зміна історичної парадигми. Не стало мусульманського населення, зникли ефіопський, вірменський квартали — змінився вектор розвитку. Якщо в XVII–XVIII століттях Ісмаїл був багатим торговельно-транзитним центром, інтегрованим в економіку османської Порти, то після захоплення Російською імперією і в радянський період розвитку — став просто режимним прикордонним містом на Дунаї», — констатував історик.

Втім, на думку Красножона, певна позитивна перспектива для Ізмаїла в умовах незалежної України вже намітились: місто знову може набути попереднього статусу — торговельно-транзитного центру поряд із дунайською переправою. Йдеться про відкриття сучасного українсько-румунського поромного комплексу «Орлівка-Ісакча», що розпочне функціонувати до кінця 2019 року і стане потужним додатковим фактором євроінтеграції України — зміцнення економічних зв’язків між підприємствами Півдня України і Румунії, Болгарії та Італії. Реалізація цього проєкту скоротить більш як на 200 кілометрів сухопутний шлях із Туреччини до Румунії.

Авторитетний історик вважає, що є підстави очікувати не тільки розвитку економічних, а й плідних культурних зв’язків та індустрії міжнародного туризму. «Що стосується міжнародного туризму, хочу зауважити, що народний депутат від Ізмаїльського округу Анатолій Урбанський вже анонсував відкриття на базі оприлюднених у нашій монографії історичних фактів, нового туристичного маршруту, пов’язаного з подіями півтисячолітньої давності», — сказав Красножон.

Найближчим часом в Ізмаїлі стартує новий екскурсійний план, пов’язаний зі «Свинцевою мечеттю», що базуватиметься на відшуканих архівних документах, які вперше оприлюднено у монографії, а також буде розміщено на території історичного ареалу інсталяцію з копій заставних плит стін фортеці Ізмаїл та встановлено низку оглядових точок і історичній частині міста.

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь
Якшо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.