Хто заснував давній Київ?

Тамга племені Кайи
Тамга племені Кайи
Родовий герб Рюриковичів
Родовий герб Рюриковичів
Тамга племені Кайи
Родовий герб Рюриковичів
10.05.2020
Оцініть статтю: 
(17 оцінки)
Олександр Степа...
Зображення користувача Олександр Степанченко.

Традиційна історіографія вважає, що столиця України, Київ, виникла в кінці V століття н. е. Згідно з давньоруським літописним джерелом, «Повістю временних літ», Київ заснували три брати — Кий, Щек і Хорив, а ще їхня сестра Либідь, що походили зі слов’янського племені полян. Іншими письмовими джерелами, а також археологічними свідченнями, ця легенда не потверджується.

Одна з найавторитетніших — версія про тюркське походження засновників Києва. Її підтримують такі авторитетні науковці, як О. Пріцак, Г. Вернадський і ряд інших. Ця версія базується на безлічі прямих і непрямих свідчень. О. Пріцак твердив, що в VIII столітті на місці сучасного Києва хозари збудували фортецю. Вона мала традиційну для країн Сходу тричленну структуру: цитадель, внутрішнє місто й ремісниче передмістя. Свої твердження вчений підкріплював як результатами археологічних розкопів, так і даними з різних середньовічних джерел.

Версія Пріцака має досить серйозні підстави. Річ у тім, що Дніпро довгий час був західним кордоном Хазарського каганату, а поляни, як відомо, платили хозарам данину. Саме тому припущення про існування хозарської фортеці на місці сучасного Києва виглядає цілком переконливим.

Серйозним аргументом на користь прихильників тюркської версії є невелике повідомлення в трактаті «Про урядування імперією» візантійського імператора Костянтина Багрянородного (середина X ст.). Імператор згадує, розповідаючи про Русь, «фортецю Кийова, звану Самватос». Більшість дослідників уважають, що етимологія слова «Самватос» має тюркську основу: sam (високий), bat (сильний). Така назва могла зберегтися в Києві від часів, коли хозари держали у фортеці свій гарнізон.

Знаменитий арабський географ Мухаммад аль-Ідрісі (бл. 1100–1164) у книзі Нузхат аль-муштак фі хтирак аль-афак («Розвага дуже охочого подорожувати землями») писав:

«Кукіяна (Київ) — місто тюрків, званих Руса. Русів (ар-Рус) є три види (аснаф). Один вид їх називається рус, і цар їхній живе в місті Кукіяна; другий їх вид називається ас-славія, а цар їх — у місті Слав; це місто на вершині гори. Третій вид називається аль-арсанія, і цар його перебуває в місті Арсані. Купці-мусульмани з Вірменії доходять до Кукіяни, а щодо міста Арсані, то шейх Аль-Хавкалі повідомляє, що ніхто з чужинців туди не заходить, бо вони обов’язково вбивають усякого чужинця, що заходить до них, і ніхто не наважується ввійти в їхню землю. Руси спалюють своїх мертвих, а не закопують їх у землю. Частина русів голить бороди, а інші завивають її, як гриву коней, і фарбують її в жовтий колір».

Сам Аль-Ідрісі ніколи не був у Києві, і всі його повідомлення ґрунтуються на письмових джерелах, а ще це наслідок спілкування з купцями та мандрівниками, що відвідували Русь. Саме через це частина дослідників трохи обережно ставиться до його повідомлень.

Сучасником Аль-Ідрісі був відомий арабський мандрівник Абу Хамід аль-Гарнаті. Він не тільки відвідував Київ, а й спілкувався там із тюрками, що до того ж виявилися мусульманами:

«І прибув до міста [країни] слов’ян, що його називають „Город Куяв“ (Київ). А в ньому — тисячі „магрибінців“, з вигляду тюрків, що говорять тюркською мовою та стріли кидають, як тюрки. І відомі вони в цій країні під іменем беджнак (печеніги). І зустрів я людину з багдадців на ім’я Карім ібн Файруз аль-Джавхарі, він був одружений з [дочкою] одного з цих мусульман. Я влаштував цим мусульманам п’ятничну молитву й навчив їх хутби, а вони не знали п’ятничної молитви».

Зазвичай історики тлумачили повідомлення Аль-Гарнаті цілком однозначно: тюрки в Києві були зайшлим народом, багато з них перебували на службі у київських князів як найманці. Це все потверджують літописи Руси. Але останнім часом ряд істориків ставлять під сумнів факт зайшлости тюрків у Києві. Зокрема М. Байрамов твердить, що засновники Києва були членами туркменського племені каї.

«Частина племені каї ще в 1-му тис. н. е. переселилася на територію сучасної України. Вони стали відомі з давньоруських літописів як каєпичі та ковуї, що з часом асимілювалися з місцевими народами», — пише Байрамов.

Ще далі йде філолог А. Суперанська: «Як свідчать етнографи, етнічно «чистих» народів нема й не може бути. Навпаки, нові народи виникають з етнічних змішань двох чи кількох народів, засвоюючи найкращі риси кожного. Існує багато народних переказів про те, що початок будь-якому народу дали два (чи кілька) братів... Мабуть, щось подібне приховане й за легендою про Кия, Щека, Хорива та Либідь. Родоплемінне ім’я Кий належало найдавнішим тюркським народам. Воно й тепер є в назвах родоплемінних структур сучасних тюркомовних народів».

Не варто відкидати й очевидну схожість родового знака Рюриковичів — «тризуба» (сучасного герба України) з тамгою племені каї. Щодо племені ковуї, то воно справді кілька разів згадане в київських літописах. Ковуї брали участь у міжусобній боротьбі київських князів 2-ї половини XII століття, що свідчить про високий ступінь залучености тюркських племен у внутрішнє життя Руси.
Історія племені каї тісно пов’язана з історією великих тюркських держав: Османської імперії, держави огузів, Кимацького каганату й ряду інших. Каї — одне з 24 стародавніх огузьких племен, що змінили історію не тільки Близького Сходу й Центральної Азії, ай й цілу світову історію. В історичному нарисі про плем’я каї М. Байрамов пише:

«Згідно з турецькою історичною традицією, частина племені каї відкочувала до Анатолії з Середньої Азії, де вожді племені каї деякий час перебували на службі у володарів Хорезму. Спершу тюрки-каї обрали місцем кочівлі землі в Караджадагу, на захід від нинішньої Анкари. Потім частина їх перебралася до Ахлата, Ерзурума та Ерзінджана; доходили й до Амасьї та Алеппо (Халеба). Деякі кочовики племені каї знайшли собі притулок на родючих землях у районі Чукурова, і звідси частина каї (400–500 наметів) на чолі з Ертугрулом, шукавши порятунку від війська Чингісхана, попрямувало до сельджуцького султана Ала ад-Діна Кейкубада I. Ертугрул попросив його протекції — йому наділили удж (область султанату) на землях, захоплених сельджуками у візантійців на кордоні з Віфінією. Ертугрул присягався захищати кордон сельджуцької держави на території дарованого уджу».

Згодом територія уджу перетворилася на могутню державу, що цілий час розширювала свою територію аж до середини XVI століття. До цього часу нащадки каї, що жили в Києві та його околицях, воювали з нащадками каї, що прийшли з півдня, з території Анатолії. Але навряд чи ті, хто бився на полі битви, здогадувалися про свою спорідненість.

Олександр Степанченко 

 

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь
Якшо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.