Про деякі особливості національної та релігійної політики Османської імперії

Султан Селим Явуз
Султан Селим Явуз
Межі Османської імперії. Період розквіту
Межі Османської імперії. Період розквіту
Паргали Ібрагім-паша
Паргали Ібрагім-паша
Султан Селим Явуз
Межі Османської імперії. Період розквіту
Паргали Ібрагім-паша
05.10.2020
Оцініть статтю: 
(4 оцінки)
Олександр Степа...
Зображення користувача Олександр Степанченко.

Османська імперія, що виникла в першій половині XIV століття вже в момент створення була багатонаціональною державою. Спершу територія імперії збільшувалася землями Візантії, населеними переважно православними греками. Потім до складу держави ввійшли туркменські бейліки Анатолії, Вірменія, Кавказ, землі арабів у Сирії, Іраку, Аравії та в Північній Африці. У Європі туркам удалося завоювати весь Балканський півострів, а також Крим, Північне Надчорномор’я та Угорщину.

Деякі завойовані території були населені мусульманами, на інших жили християни: до складу імперії ввійшли десятки різних народів, що говорили різними мовами й мали довгу історію власної державности. Це все ставило перед Стамбулом безліч проблем, що потребували максимально оперативного розв’язання.

Доба, що передувала появі Османської імперії, характеризувалася загибеллю великого Арабського халіфату й численними лихами для всього мусульманського світу, викликаними навалою монгольських армій і руйнуванням безлічі ісламських держав. Цю епоху добре схарактеризував учений-ісламознавець шейх Ахмад Алі аль-Адані:

«Пророк (мир йому і благословення) передбачав добу тимчасового зникнення єдиної держави мусульман на чолі з імамом, її розпад на безліч фракцій, масового позбавлення мусульман життя та свободи в усій історії умми».

Після завоювання більшої частини Балканського півострова та Північного Надчорномор’я в другій половині XV століття турки розділили підбиті держави на васальні (Волощина, Молдова, сербські князівства), напівнезалежні (Крим) і цілком підлеглі території (Боснія, Греція, Болгарія, Румелія), якими — ними керувала призначена зі Стамбула турецька адміністрація. Крим фактично був союзною та дружньою державою, що мала власного володаря, адміністрацію, збройні сили та грошову одиницю. Кримське ханство нерідко провадило досить незалежну від османів зовнішню політику й навіть воювало без огляду на султанський двір.

Волощина та Молдова так само мали своїх володарів і військо. Османська імперія нечасто втручалася в релігійну політику волоського та молдавського уряду, але водночас князівства цілком залежали від султанів, особливо в період військового протистояння з Польщею, Австрією та Росією.

У Болгарії, Боснії та Греції значна частина людности вже в XV столітті прийняла Іслам, ставши опорою Османської імперії. Новонавернені отримали всі політичні та економічні права, що їх мали мусульмани. Частина вихідців із Боснії, Греції, Албанії та Болгарії ввійшла до складу керівної еліти, обійнявши найвищі посади в державі. Досить сказати, що три найвидатніші великі везіри за султана Сулеймана Пишного-Кануні (1494–1566) були вихідцями з підкорених народів. Паргали Ібрагим-паша був родом із Греції, Аяс Мехмед-паша і Лютфі-паша були албанцями за національністю. Заради правди треба сказати, що, за винятком Боснії, перехід в Іслам християн був досить болючим процесом.

Зовсім інакше велися справи на Близькому Сході та в Північній Африці: ці регіони від часів Арабського халіфату були здебільшого мусульманські. До XV століття численні арабські держави перебували в стані глибокої економічної та політичної кризи.

Історик Микола Іванов у своїй роботі «Османське завоювання арабських країн» так схарактеризував ситуацію перед приходом армій османів:

«Ісламському світові загрожує експансія західноєвропейських держав. Однак і всередині ісламу немає єдности. Шиїтська секта кизилбаші захоплює владу в Ірані. Іранські війська вступають у Багдад. В азійській частині Туреччини починається повстання, кероване проіранським шиїтським лідером. Єгипет і Сирія готуються відбивати плановане провідником шиїтів захоплення Мекки. Але єгипетське військо відмовляється воювати. Єгипетський флот на Аравійському морі геть розгромлено європейцями. Узбережжя Перської затоки переходить у руки „франків“. У всіх арабських країнах — злидні й голод».

Виникнення могутньої Османської імперії араби сприйняли з ентузіазмом. У Сирії, Іраку та Єгипті «селяни й містяни сприймали турків не інакше як заступників і визволителів». Але керівний клас арабських держав чинив відчайдушний опір османам. Дуже сильний він був у Єгипті, де вже кілька століть володарювала військова каста тюрків-мамлюків. 1517 року султан Селім Явуз (1465–1520) захопив столицю Єгипту, Каїр. Він перебив понад 800 вельможних мамлюків, решта мусила визнати владу султана. Селім був не тільки талановитий воєначальник, а й умілий адміністратор: він лишив за мамлюками повноваження володарів Єгипту, але  вирішальне слово у всіх справах тепер було за султаном.

Міста Мекка й Медина без опору визнали владу Османської імперії — за ними зберегли всі, дані давніше халіфа й мамлюками, привілеї. Султани регулярно посилали до Мекки й Медини значні суми на належне утримання мечетей у цих священних містах.

Становище арабів в османській державі було досить високе. Арабська мова разом з перською була однією з державних мов — вона справила величезний уплив на формування османської мови. Османи запозичили арабський алфавіт, лише трохи змінений. Лексика османської мови на понад 40% складалася з арабських запозичень. Більшість імперських урядовців знали кілька мов — це що дозволяло їм без зусиль знаходити спільну мову з підкореними народами.

Завдяки гнучкій релігійній та національній політиці, Османська імперія, особливо в середині XVI століття, мала в Європі славу толерантної держави. Невипадково лідер європейських протестантів Мартін Лютер писав: «Багато хто вимагає приходу турків і їхньої влади».

Під час революції в Нідерландах повстанці мали підтримку Османської імперії. Султан Сулейман Кануні у листі до них казав, що набагато краще розуміє їхню віру, «бо вони не поклоняються ідолам, вірять у єдиного Бога й воювали проти папи та імператора».

Занепад Османської імперії, що почався наприкінці XVII століття, відбився й на внутрішній політиці держави. Прагнення зберегти цілісність імперії призводило до того, що влада дедалі частіше вдавалася до політики грубої сили щодо до національних і релігійних меншин. Цим скористалися європейські держави, що дедалі частіше стали втручатися у внутрішні справи Османської імперії та використовували свої війська як інструмент тиску на Стамбул.

Олександр Степанченко

 

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь
Якшо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.