У першій половині XV століття відбувався стрімкий занепад Золотої Орди. Сусідні держави з неослабною увагою спостерігали за загибеллю великої мусульманської імперії. Москва прагнула зруйнувати двохсотлітню васальну залежність, а Велике князівство Литовське сподівалося посилитися коштом кволого сусіда. Особливо Литву цікавив Крим, — гігантський транзитний склад, де товари з Персії, Індії та Китаю перевантажували на кораблі генуезців і венеціанців, і вони йшли на багаті європейські ринки.
Прагнення кримської політичної еліти до незалежности вперше виявилося ще за золотоординського беклярбека Мамая (1335–1380), що народився в Солхаті й був тісно пов’язаний з керівничими колами Криму. Після поразки та загибелі Мамая ідея створення незалежної держави не була забута. На тлі подальшої деградації центральної влади кримські беї бажали економічної та політичної самостійности.
Від кінця XIV століття частина політичної еліти півострова стала орієнтуватися на Литву. Це було пов’язано з тим, що Велике князівство Литовське охоче брало до себе на службу татар, зокрема кримців. Після походу князя Ольгерда до берегів Чорного моря та його перемоги в битві на Синіх Водах (1362) кордони Великого князівства Литовського опинилися просто біля Криму. Литовські князі дедалі частіше втручалися в кримську політику, особливо часто це робив князь Вітовт (1350–1430), що збудував кілька великих замків у Надчорномор’ї та провадив політику колонізації нових земель.
Вітовт протегував золотоординському ханові Тохтамишеві (1342–1406), вони разом брали участь у нещасливій для литовців битві на Ворсклі (1399). Боротьбу Тохтамиша за владу продовжив його син, Джелал ад-Дін, що зумів на короткий термін повернути престіл Золотої Орди. Але після його вбивства 1413 року хани в Улусі Джучі мінялися мало не щороку. У той час величезну роль у політиці Орди грав беклярбек Едигей, що умів зіштовхнути у військовому конфлікті Литву й Москву.
На короткий час Едигеєві вдалося зміцнити владу в Золотій Орді. Створивши могутнє військо, він здійснив успішний похід на Москву, а за кілька років сплюндрував українські землі, що входили до складу Великого князівства Литовського. Після загибелі Едигея (1419) в Литві поступово прийшли до думки про потребу підтримувати автономістичні прагнення кримської політичної еліти.
1395 року один із чингізидів, Таш-Тимур, проголосив себе кримським ханом, але внаслідок походу еміра Тимура (Тамерлана) проти хана Тохтамиша того ж року Таш-Тимур утратив владу, а його син Гіяс ад-Дін утік до Литви під руку князя Вітовта. Гіяс ад-Дін загинув в одній з битв з Едигеєм. У Литві лишився його малолітній син, Хаджі Ґерай. Про те, що в Литві живе онук Таш-Тимура, добре знали кримські беї, що не раз зверталися до Вітовта з проханням дати їм хана.
1428 року Хаджі Ґерай уперше спробував здобути півострів, але золотоординський хан Улу-Мухаммед вибив його з Криму. 1430 року помер князь Вітовт, і підтримка з боку Литви дуже ослабла. Існує думка, що вже 1431-го, а потім 1434 року Хаджі Ґерай кілька разів здобував Крим, але ця інформація не підтверджена письмовими джерелами. Відомо, що на початку 1440-х років Хаджі Ґерай жив зі своєю сім’єю в Литві.
1442 (або в 1441) року до нього прибуває делегація кримських беїв на чолі з Тегене-беєм. Делегація просить Хаджі Ґерая сісти на кримський престіл. Звісно, Велике князівство Литовське було зацікавлене в такому розвитку подій, але ініціатива виходила від кримців, що добре на той момент усвідомили свої, нехай ще не національні, а регіональні інтереси. До цього часу великим князем Литовським був уже Казимир IV, від 1447 року ще й король польський. Він погодився, щоб Хаджі Ґерай вернувся до Криму, та щоб його обрали за хана. Взагалі політику Казимира IV щодо Криму можна назвати вкрай суперечливою. Якщо спочатку він підтримував прагнення кримських татар до незалежности, то згодом, надто в другій половині XV століття, основним союзником Литви стають хани Великої Орди — головного противника кримців у той час.
Становлення незалежного Кримського ханства відбувалося під постійним тиском сусідніх держав. Москва, Литва, Молдавське князівство та Османська імперія — усі вони прагнули контролювати Крим. У цій ситуації перший кримський хан Хаджі Ґерай мусив покладатися не тільки на власну військову міць, а й на талант дипломата.
Урядування Хаджі Ґерая складалося попервах дуже невдало. Незабаром після вступу на престіл він сткнувся з потужним опором хана Великої Орди Сеїд-Ахмеда, що розгромив нечисленне військо Хаджі Ґерая, змусивши його тікати в наддніпрянський степ. Вертатися знову до Литви кримський хан не бажав. Він зібрав нове військо й кинув виклик Сеїд-Ахмедові. У складній ситуації Хаджі Ґерай виявив себе не тільки талановитим воєначальником, а й майстром тактичного маневру. Він не став атакувати Крим, де сидів намісник Сеїд-Ахмеда. Натомість кримський хан захопив Перекоп — вузький пересип між материком і півостровом і став чекати підходу війська Великої Орди.
Близько 1445 року Хаджі Ґерай розгромив під Перекопом військо Сеїд-Ахмеда та ввійшов до Криму, ставши його повноправним володарем. Наступні роки Хаджі Ґерай ще не раз завдавав тяжких поразок військам Великої Орди, та ще й намагався захоплених у полон ординців брати до себе на службу, збільшивши таким чином мусульманське населення ханства та власні збройні сили. За Хаджі Ґерая Кримське ханство перетворилося на серйозного політичного гравця у східноєвропейському регіоні, і на нього мусили вважати в Москві, Варшаві, Вільні та Стамбулі. Саме виникнення Кримського ханства не було результатом хитромудрих інтриг литовських чи московських князів, як це може здатися з історичних джерел. Незалежність Криму стала результатом тривалого процесу, стрижнем якого було виникнення та становлення кримськотатарського народу, що усвідомив на певному історичному етапі свої корінні інтереси — виразником їх стала його політична еліта.
Олександр Степанченко
