XIV століття було століттям найтяжчих зрушень для більшости держав Європи, Азії та Африки. До традиційних для доби середньовіччя лих — війни, голоду, посухи чи повені — додалися кліматичні зміни, викликані глобальним похолоданням. У 1315–1317 роках у Західній Європі спалахнув «великий голод», спричинений зливами в літній період, що призвело до недостачі харчів і загибелі мільйонів людей.
У середині 1340-х почалася пандемія легеневої чуми. Існує кілька версій, де саме виникла чума. Деякі вчені припускають, що джерело зараження було в пустелі Гобі. На думку інших, чума почалася в Центральній Азії, в районі озера Іссик-Куль. Ще одна гіпотеза пов’язує чуму з регіоном Північного Кавказу. Можна припустити, що джерел зараження, напевно, було кілька, бо умови, що сприяють початку пандемії, могли виникнути в різних регіонах світу приблизно в той самий час.
На території нинішньої України перша хвиля легеневої чуми бушувала в період від 1346 до 1349 року. На XIV століття припали ще три хвилі, що разом із першою змінили демографічну, економічну, а згодом і політичну ситуацію на всій території східної Європи.
Епідемії чуми не були рідкістю не тільки в середні століття, а й у стародавньому світі. Відомо про кілька масштабних лих у Єгипті, Палестині, Давньому Римі, але масштаби пандемії набула хіба так звана «Юстиніанова чума», що почалася в VI столітті, за часів візантійського імператора Юстиніана. Вона забрала близько 100 млн життів.
Візантійський історик Прокопій Кесарійський писав: «Від чуми не було людині порятунку, де б вона не жила — ні на острові, ні в печері, ні на вершині гори... Багато хат спорожніли, й бувало, що багато померлих, не мавши родичів або слуг, лежали кілька днів неспалені. У цей час мало кого можна було застати за роботою. Ті люди, що їх можна було зустріти на вулиці, здебільшого переносили трупи. Вся торгівля завмерла, усі ремісники покинули своє ремесло».
У середні століття існувало кілька різновидів чуми, зокрема бубонна (залозо́ва) та легенева. Переносили бубонну, як правило, блохи та щури. Смертність від цієї хвороби була досить висока, втім частина хворих із часом одужувала.
Геть інакша ситуація — під час чуми легеневої, що передавалася повітряно-крапельним шляхом. Інколи від моменту інфікування до моменту смерти не минало й доби. Число померлих від цієї форми чуми досягало 100%. Після загибелі хворих трупи дуже швидко чорніли — саме тому легеневу чуму називали «чорною смертю».
У Західній Європі чуму вважали за «кару Господню», що з нею не можна боротися. Зовсім інакше стояли справи в мусульманських державах, де чуму розглядали як хворобу, що треба лікувати. На думку Ібн Сини, причиною хвороби був уплив навколишнього середовища та небесних тіл.
Більшість істориків зауважують, що до пандемії XIV століття призвело поширення саме бубонної чуми, але вони ніяк не пояснюють величезне число жертв, що навряд чи були б можливі в цьому разі. Хвиля епідемії почалася 1346 року з території Золотої Орди й лише за шість років посунулася аж до Гренландії.
У Північному Надчорномор’ї пандемія викосила значну частину людности. Згідно з повідомленням арабського літописця Ібн Аль-Варді, лише в самому Криму жертвами пошести стали 85 тисяч душ.
Загибель великого числа людей призвела до того, що економічні основи держави були серйозно підірвані. Мабуть, найбільше постраждав західний улус Золотої Орди. Не випадково більшість золотоординських міст у регіоні до початку 60-х років XIV століття занепали. Це дозволило Молдавському князівству зайняти Прутсько-Дністровське межиріччя, витіснивши мусульманську людність на схід.
1362 року великий литовський князь Ольгерд зміг провести успішну операцію: здобувши Поділля, Київ і межиріччя Дністра та Дніпра, він вийшов на узбережжя Чорного моря. Золота Орда змогла виставити проти Ольгерда лише невеликий загін, що його литовці розбили в битві на Синіх Водах.
На початку 60-х років — черговий пік пандемії. Мор знову хвилею переходить територією Золотої Орди, а потім перекидається на землі Руси. У літописі про ці події сказано: «Був мор великий у Нижньому Новгороді і в усьому його повіті... Харкали люди кров’ю, хворіли день один чи два, чи три та вмирали... І було це і вдень, і вночі, і не встигали живі мертвих ховати, бо за день по п’ятдесят і по сто душ, і більше (вмирали)».
Крім високої смертности через чуму в Золотій Орді, у другій половині XIV століття через низькі врожаї були людські утрати, викликані пожвавленням работоргівлі. Значна частина татарської людности, що страждала через голод, мусила продавати своїх дітей у рабство. Основними покупцями були італійські міста Генуя та Венеція. У цей період щомісяця в самій Кафі (Крим) продавали від 50 до 70 рабів.
Число татарських рабів було таке велике, що Венеції довелося навіть запровадити обмеження на їхнє транспортування з чорноморських портів. Про це арабський історик Аль-Амарі писав: «Під час голоду й посухи вони продають своїх синів. А через надлишок вони... продають своїх дочок, але не синів, а синів чоловічої статі вони продають хіба у скруті».
Найбільше постраждали через мор міста — причиною була висока концентрація жителів та відсутність елементарних санітарно-гігієнічних норм. Наприклад, під час спалаху епідемії у Смоленську живими лишилися тільки п’ять містян, що покинули завалене трупами місто.
Занепад торгівлі, спустіння міст, різке зменшення числа людности — ці всі чинники прискорили внутрішньополітичну кризу в Золотій Орді. Чвари між представниками панівної верстви призвели до посилення відцентрових сил і початку розпаду великої держави. Одночасно починається піднесення Великого князівства Московського, що скористалося послабленням Улусу Джучі. Кінець кінцем це все спричинить розпад Золотої Орди у другій половині XV століття.
Олександр Степанченко
