Процес формування кримськотатарського народу, як і більшости інших тюркських народів, розтягнувся на століття. В етногенезі кримських татар брали участь багато племен і народностей, що населяли Крим, починаючи від давніх таврів, греків, аланів, хозарів, турків-сельджуків, печенігів і половців.
Здавна існують три діалекти кримськотатарської мови: південний, або узбережний, що належить до огузьких мов і найближчий до турецької; степовий (ногайський), що належить до кипчацьких мов, і середній діалект, що на ньому традиційно говорили горяни Криму — він поєднує елементи південного та степового діалектів. Середній діалект — прямий нащадок давньої половецької мови. На базі середнього діалекту сформувалася сучасна літературна мова.
Дослідник Криму, тюрколог Б. Куфтін писав 1924 року: «Сильний уплив південнотурецької османської мови відрізняє говір узбережних татар від інших татар Криму… Майже чистою південнотурецькою мовою говорять татари Алупки, Ялти, Гурзуфа, але татари гірських сіл Судацького району різко відрізняються діалектними особливостями, наприклад, заміна „к“ м’кої через „ч“ та ін., що частково можна пояснити впливом анатолійських говірок».
Про те, який був предок кримськотатарської мови, ми знаємо завдяки збереженій до наших днів пам’ятці тюркського письма, відомій під назвою Кодекс Куманікус (Codex Cumanicus). Це збірка, що складається з кількох статей, написаних різними авторами в різний час. Мабуть, найдавнішу частину її створено в XII столітті, а завершена вона була 1303 року в Криму, ймовірно в Кафі. Копії Codex Cumanicus нині зберігаються в Венеції.
До моменту завоювання Криму монголами в середині XIII століття значну частину людности півострова становили тюрки — нащадки хозарів, булгарів, печенігів. Але здебільшого це були половці (кумани). До того ж існувала невелика громада турків-сельджуків — купців і торгівців. Це був період активного проникнення до Криму Ісламу. Мабуть, до 60–70 років XIII століття значна частина тюрків під упливом проповідників з Анатолії та Центральної Азії вже навернулася в Іслам. Про це є нечисленні, але досить переконливі свідчення письмових джерел.
Активні комерційні зв’язки італійських міст-держав Генуї та Венеції вимагали знання тюркських мов. Це питання стало особливо актуальним після виникнення Золотої Орди, або Улусу Джучі — найбільшої євразійської держави того часу. Основною мовою золотоординської людности була кипчацька (половецька) — її знали більшість князів Руси, еліта Угорщини, володарі закавказьких держав і значна частина впливового італійського купецтва. Фактично в XIII–XIV століттях кипчацька мова виконувала роль lingua franca — мови міжнародного спілкування на більшій частині Східної Європи та в чорноморському басейні.
Лист одного з ченців-францисканців до кардинальського колегіуму в Авіньйоні повідомляє про вивчення в місіонерській школі в Кафі татарської мови. Звісно, таке вивчення було неможливе без відповідних посібників і словників. Цілком імовірно, школа в Кафі могла використовувати в навчанні один зі списків Codex Cumanicus. Для більшости мовознавців, що вивчали Кодекс, цілком очевидний факт його належности до кримськотатарської мови.
Кілька найбільших європейських тюркологів, зокрема Я. Дашкевич, О. Самойлович, Ж. Дені вважають, що Codex Cumanicus — одна з найперших писемних пам’яток кримськотатарської мови. Про це свідчить і робота О. Блау, написана 1876 року, де, зокрема, сказано про прямий зв’язок Codex Cumanicus із діалектами кримських татар.
Сучасний український дослідник Я. Пилипчук зазначає, що найдавніші приклади кипчацької мови зафіксовані в словнику «Повна збірка тюркської мови» Махмуда аль-Кашгарі. Те саме характерно й для мови огузів Х–ХІ століття: її єдине джерело — відомості Махмуда аль-Кашгарі. Цей учений, виклавши лінгвістичний матеріал, «караханізував» його: порівнював огузьку та кипчацьку мови з караханідською (літературна мова, близька до давньоуйгурської. — Ред.).
Візантійський історик Анна Комніна у своєму творі «Алексіада» відзначала етнічну близькість печенігів і кипчаків. За її словами, «кипчаки й печеніги говорили однією мовою».
Ці всі відомості дають уявлення про багату історичну спадщину, отриману кримськотатарською мовою в процесі її формування. Виникнувши в ранньому середньовіччі, кримськотатарська мова досягла розквіту в Кримському ханстві, де створено багато видатних творів, передусім поетичних, а також історичних хронік.
Продовжувачем давніх традицій та одночасно родоначальником нової кримськотатарської літератури став видатний учений і просвітитель Ісмаїл Гаспринський — автор численних праць з історії та культури кримських татар. Поміж них варто особливо виділити дуже цікаві для сучасного мусульманина «Культуру ісламу», «Повчання до Рамазану», «Науку про читання Корану», «Історію ісламу», «Правила посту за шаріатом», «Збірку релігійних життєвих правил, обов’язкових для мусульман».
Ісмаїл Гаспринський справив величезний вплив на розвиток сучасної літературної кримськотатарської мови. Він виховав цілу плеяду інтелектуалів, що у 20–30-ті роки XX століття забезпечили кримськотатарській літературі гідне місце у світовому літературному процесі. Розумівши важливість і значення мови в житті кримців, Гаспринський писав: «Нема потреби казати про важливість і значення загальнолітературної мови для розвитку книжкової справи та зростання читача. Мова — основний елемент, головне знаряддя розвитку народу».
Завдяки Ісмаїлові Гаспринському, Крим в очах мусульманського світу перетворився на один із найважливіших центрів ісламського відродження, а кримськотатарська мова стала в один ряд із провідними тюркськими мовами.
Олександр Степанченко
