Ісламські історики України. Частина перша

Середньовічні арабські вчені
Ісламські історики України. Частина перша
05.04.2021
Оцініть статтю: 
(29 оцінки)
Олександр Степа...
Зображення користувача Олександр Степанченко.

Історія Давньої Руси як частина історії України тісно пов’язана з ісламським світом, завдяки економічним, культурним і релігійним контактам. Починаючи від VII століття, періоду виникнення та піднесення Арабського халіфату, землі України зазнавали безпосереднього впливу мусульман. Про багато подій нашої історії стало відомо тільки завдяки мусульманським історикам і географам, вихідцям з арабських держав.

Видатний історик та ісламознавець І. Крачковський писав: «Треба визнати, що географічна література арабів становить дуже великий інтерес. Багата й різноманітна, то наукова, то популярна, і технічна, й легендарна, цікава й повчальна, вона дає такий комплекс матеріалу, що для нього в цю добу не можна знайти нічого подібного. Вона робить честь даруванням, хоробрості та енергії людей, що їм завдячує своїм існуванням».

У IX ст. в арабській історико-географічній літературі виникає жанр аль-масалік ва ль-мамалік («шляхи і царства»). Творцем цього жанру був Абуль-Аббас Ахмад ібн Ісхак аль-Аббасі, відоміший за своїм прізвиськом — Аль-Якубі. Він автор кількох цінних праць з історії та географії мусульманського світу й навколишніх країн. До нашого часу дійшли дві найзначніші праці Аль-Якубі: «Кітаб аль-бульдан» («Книга країн») і «Таріх» («Історія»).

Про самого історика відомо не так багато: він народився в Багдаді, столиці Арабського халіфату, в сім’ї великого урядовця, мабуть, у 840-х роках. Перебував на державній службі. Відомо, що Аль-Якубі багато подорожував мусульманськими країнами, бував також в Індії. Можна припустити, що він здобув добру освіту. Серед його інтересів були історія та географія. У роботах Аль-Якубі кілька разів згадані «руси» та «слов’яни», водночас очевидно, що автор, не бував на території Давньої Руси, не дуже добре орієнтувався в географії Східної Європи, задовольняючись переказами письмових джерел.

Одним із найавторитетніших мусульманських учених, що писали про землі, які стали згодом колискою сучасної України, був видатний богослов та історик Абу Джафар Мухаммад ібн Джарір ібн Язід ат-Табарі. Ат-Табарі відомий як автор тафсиру Корану та монументальної історичної праці «Історія пророків і царів».

Він народився 839 року в місті Амулі, в перської провінції Табаристан. Ат-Табарі здобув блискучу освіту, в сім років він знав напам’ять Коран, а в дев’ять почав вивчати сунну пророка Мухаммада (мир йому і благословення). Відомо, що заради якісної освіти він з юних років багато подорожував. З цією метою він відвідав Багдад, де його вчителем був Абдуллаг ібн Хумайд ар-Разі, а ще Бейрут, Хомс, Каїр, Басру. Як і багато інших ісламських учених раннього середньовіччя, Ат-Табарі мав різнобічні знання в галузі медицини, добре розумівся в математиці, літературі та арабській граматиці.

Бувши уродженцем Табаристану, Ат-Табарі, прекрасно знав історію свого рідного краю та сусідніх держав. Він був одним із небагатьох авторів, що описав хід арабсько-хозарських війн. У його роботах, зокрема, трапляються згадки про слов’ян — предків українського народу. Ат-Табарі — єдиний історик, що повідомляє про найперший похід арабської армії проти Хозарії, що відбувся в 642–643 році під орудою Абд ар-Рахмана ібн Рабі. У цій роботі вперше у світовій історіографії він пише й про «русів», що їх нескладно ототожнити з корінними жителями Руси:

«У Баб аль-Абвабі був тоді цар на ім’я Шахріяр, що пішов до Абдуррахмана (Абд ар-Рахмана ібн Рабі) назад (на зустріч), уклав мир для того, щоб не платити данини (арабам) і сказав: „Я між двома ворогами, один — хозари, а другий — руси, що суть вороги цілому світові, а особливо арабам, а воювати з ними, крім тутешніх людей, ніхто не вміє. Замість платити данину, воюватимемо з русами самі та власною зброєю та будемо їх удержувати, щоб вони не вийшли зі своєї країни. Уважайте це за нашу данину та податок, щоб ми щороку це давали“. Абдуррахман відповів: „Наді мною є вищий повелитель, я його сповіщу“. І він послав Шахріяра з одним зі своїх до Сурраки, що сказав: „Сповіщу про це Умара“ (халіфа). Коли Умара сповістили про це, він відповів, щоб це вважали за данину. І звичай цей запровадили в усіх дербендах, що вони не платять ні податку, ні данини для того, щоб вони не допускали невірних до мусульман, самі воювали б з ними та вдержували б їх від землі мусульман».

З цього уривка видно, що вже в VII столітті руси були грізним противником, що на нього мусив уважати навіть великий Арабський халіфат. В іншому місці свого твору «Історія пророків і царів» Ат-Табарі пише про похід полководця Марвана ібн Мухаммада проти хазар 737 року:

«Гімаш (халіф Хішам ібн Абд аль-Малік (691-743). — А. С.) послав когось і відкликав його й послав Марвана, що вирушив із Сирії зі 120 тис. душ до Вірменії, прийшов на місце табору, що його називали Кісаль, поблизу Бардаї, почав воювати з царями Вірменії, підбив їх собі та завоював усю землю Вірменії. Потім написав він наказ до тих військ, що були в Баб аль-Абвабі, щоб вони прийшли до нього. Потім Марван велів скликати військо, взяв його та прийшов до ущелини, званої Баб аль-Аллан, все вбиваючи, поки не прийшов він до Самандара, одного з хозарських міст. Також військо з Баб аль-Абваба прийшло з людиною на ім’я Асід аль-Лям, і військо Марвана доповнилося до 150 тис. З цим військом рушив він до міста Самандара, де живе цар хозарський. Хакан біг, і Марван рушив далі, лишивши місто позаду себе; отаборився при Слов’янській ріці, напав на житла невірних, убив їх усіх і зруйнував 20 тис. будинків».

Найдокладніше перебіг арабсько-хозарських війн відбито в роботі іншого мусульманського історика — Ібн Асама аль-Куфі, автора твору «Кітаб аль-футух» («Книга завоювань»). Про самого історика нам відомо дуже мало. Аль-Куфі народився в Іраку, в місті Куфа, що було найважливішим релігійним і політичним центром у період ранньої історії Ісламу. Рік народження Аль-Куфі невідомий, відомий лише рік його смерті — 926-й.

«Книга завоювань» містить деякі  дані про події, пов’язані з землями України та походом Марвана ібн Мухаммада. Аль-Куфі повідомляє не тільки про завоювання мусульманами Хозарії, про що пишуть і інші історики, а й про те, що араби вдерлися в землі, «що лежать за Хозарією», згадуючи при цьому передусім слов’ян (сакаліба):

«Марван і мусульмани в країні хазар мали успіх і вони досягли навіть земель за Хозарією. Потім вони вчинили напад на слов’ян (сакаліба) та на інші сусідні племена безбожників і захопили з них 20 тис. сімей. Після цього вони пішли далі й незабаром дісталися Ріки слов’ян (Нахр ас-сакаліба)».

Про «Ріку слов’ян» уже не одне десятиліття дискутують учені багатьох країн. Цілком очевидно, що найвідповідніші «кандидати» — це Дон, Сіверський Донець і Дніпро. Саме за Доном був основний ареал, де жила досить численна слов’янська людність. Саме ці землі стали об’єктом атаки мусульманського війська Марвана ібн Мухаммада.

Олександр Степанченко

 

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь
Якшо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.